"Василь Рубан. Бережа (укр.) " - читать интересную книгу автора

плакала-плакала i вiд слiз стала притокою Вардани.
- Попливу я, - каже, - мамо, у широку i глибоку воду. Доки не знайду
свого милого брата, додому не повернуся.
- То вертайтеся ж додому разом, - сказала ┐й мати i залишилась сама.
Три роки Лада водою збiгала в рiки, пiдiймалася на небо до Араксу i
падала дощем на лiси, аж поки у великiй Дунай-рiчцi не знайшла свого брата.
Як знайшла вона його, то стали вони знову юнаком i дiвчиною. Взялися за руки
i пiшли до сво║┐ матерi Вардани. Iшли вони широкими лугами, високими горами,
дрiмучими лiсами та й дiйшли до Днiстра-рiки. Була темна нiч, вони
перепливли рiчку, бо не могли бачити себе разом у водi, та й пiшли далi.
Iшли-iшли та й дiйшли до Бугу. Тiльки зайшли вони у воду скраю, щоб
перепливти на той берег, як раптом Ладо став Явором, а Лада пташкою на
гiлцi. Три роки щебетала Лада у вiтах Явора. Щодень, як сходило сонце, вона
просила Ягни змилуватись над Ладом та пустити його додому. Одного разу вночi
з'явилась ┐й Ягна в образi Золото┐ Оленицi та й каже:
- Ти, Ладо, перелiтай на той берег рiки, а Ладо до тебе прийде.
Цю рiку Ладо i Лада назвали Богом, бо тут Ягна вперше з ними
заговорила. От перелетiла Лада на той берег. Як тiльки сiла на кущ, то зразу
стала дiвчиною, а Ладо хлопцем та й приплив до не┐, пiшли вони далi та й
прийшли до Славути-Днiпра.
- Дiждемо ночi, - сказала Лада, - то, може щасливо цю рiку перейдемо.
От дiждались вони ночi, та тiльки хотiли зайти у воду, як визирнув з-за
хмари мiсяць. Враз став Ладо Лебедем, а Лада залишилась дiвчиною, бо вона ще
води не торкнулась. Ходить Лада по березi, плава║ Ладо по Славутi, тужить
Лада за Ладом, а Ладо а Ладою. Як почав Дар iз-за обрiю визирати, стала його
Лада ревно благати, сльози проливаючи, питати:
- Дар боже, великий, я тебе благаю, скажи менi, як порятувати мого
милого Лада?
Нiчого не сказав Дар. Нахилилась вона до води та й пита║:
- Дано-водице, вiддай менi мого Лада.
Нiчого Дана ┐й не вiдповiла. Тим часом наступила темна нiч без мiсяця i
зiрок. Очi Лади не бачили перед собою i на пiв ступiня. Це була нiч Дудя.
- Дудю-Боже, великий сине Тепло┐, скажи, як порятувати мого Лада?
I сказав Дудь:
- Вирви у Лада з лiвого крила пiр'┐ну i спали на тому вогнi, що його
Перун запалить.
Вирвала Лада пiр'┐ну та й пiшла шукати Божого вогню. Через дев'ять днiв
сталася велика гроза Божа, ударив грiм, i Перун запалив старого дуба.
Спалила Лада на тому вогнi Ладову пiр'┐ну, i вiн знову став хлопцем, але
таким гарним, що Лада ледь його впiзнала.
Пiшли вони далi. Як дiйшли до Дон-рiки, то не стали пiдходити близько
до води, а посiдали думу думати, як його перейти рiку, щоб знову бiди не
набратися. Вирiшили, що спершу Ладо перепливе рiчку, а за ним - Лада.
Переплив Ладо рiчку та й чека║. А Лада, як перепливла рiчку, стала з води
виходити, на камiнцi мокрому пiдсковзнулася i впала. Кинувся Ладо ┐й
допомагати, ще до води не добiг, як став Оленем, а Лада - Лебiдкою. Попливла
Лебiдка по водi, пiшов Олень по землi. Як запливла Лебiдка у Вардану-Бережу,
то знову стала дiвчиною, як дiйшов Олень до Вардани, то й знову став юнаком.
Тут вони, Лада i Ладо, i зустрiлися, але не впiзнали одне одного, був вiн ┐й
зовсiм чужим. Стала Лада втiкати, став Ладо ┐┐ здоганяти. Хотiла Лада