"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

чудовому прозорому теремi, який люди називали акварiумом.
Довго, дуже довго проживала Квакуша в тому теремi. Щоранку приходив до
неї слуга i подавав вишуканi страви i найчистiшу воду. До того ж Квакушi
нудьгувати не доводилося - поруч з нею мешкало понад сто таких же красунь.
I все було б гаразд, якби не зла мачуха царевича, котру всi називали
Старшим Лаборантом. Вона до того зненавидiла бiдну Квакушу, що одного
чудового дня вирiшила вiддати її для якогось там дослiду. Лише дивом Квакушi
вдалося вирватися з рук злої царицi i вiдшукати дорогу до свого затону.
А про те, скiльки разiв їй вдавалося обхитрувати зажерливу довготелесу
Чаплю чи жорстокого й пiдступного Вужа - про це в затонi ходили легенди.
Квакуша Премудра кiлька разiв проквакшлялася i уважно поглянула на
своїх численних нащадкiв.
- Отож, любi мої, слухайте, яку iсторiю я вам зараз розповiм, - повагом
почала вона. - Одного чудового ранку, приблизно такого, як сьогоднiшнiй,
сидiла я на купинi. Такiй же, як i тепер. Раптом щось забринiло в повiтрi, i
велика срiбляста стрiла упала в болото просто передi мною.
- А що було потiм? - запитало одне жабенятко i аж пiдстрибнуло з
нетерплячки. - А чия це була стрiла? Людська, еге ж?
Iншi жабенята обурено зашикали на нечему i приготувалися слухати, що
буде далi.
Проте Квакуша Премудра мовчала. Вона першою вловила якийсь незрозумiлий
тупiт, що з кожною хвилиною наближався до затону.
- Потiм докажу, - квапливо квакнула вона. - А зараз - ховайтеся хто
куди!
Затим Квакуша Премудра стрiмголов описала широку дугу i першою
бебехнулася в теплу воду затону. Численнi нащадки заплюскотiли услiд за
своєю улюбленою бабунею.
По спокiйнiй поверхнi затону нiби град пройшов. Через хвилю все
завмерло.
А ще через якусь хвилю з-за кущiв верболозу вибiгло двiйко хлопчикiв з
розцяцькованими глиною та чорноземом обличчями.
Вони на бiгу причiпливо оглядали все, що лише попадало в поле їхнього
зору.
- Таких хлопчисьок помiж людей кличуть кровожерними iндiйцями, - стиха
проквакала Квакуша Премудра.
Оскiльки в тутешнiй мiсцевостi кровожернi iндiйцi не водилися, жабенята
з величезним здивуванням вилупили на них свої банькатi очицi.
Кровожернi iндiйцi зупинилися бiля того мiсця, де переховувалися внуки
i правнуки Квакушi Премудрої.
Вода в затонi була чиста i прозора, начебто шкiльнi вiкна перед
початком нового учбового року. Посеред темно-зеленавого листя слiпучо, мов
маленькi бiлоснiжнi сонечка, палали водянi лiлiї. Над очеретом повiльно
здiймалися хмарки рожевої пари. За спиною у iндiйцiв повiльно i розмiрене,
мов якась велетенська жива iстота на вiдпочинку, шумiв лiс.
- Ну як, Сiрий, - подобається тобi це мiсце? - поцiкавився iндiєць, що
бiг першим. - Я тут думаю проводити репетицiї "Казки про попа i про наймита
його Балду". А чом би й нi? Тихо, i нiхто не заважатиме.
- Мiсце чудове, - згодився iндiєць, якого назвали Сiрим, i занурив одну
ногу у воду. - Тепла, як у басейнi. Скупаємось, Вiтю?
- А ще я сюди приходитиму з вудочкою, - продовжував iндiєць Вiтько. -