"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

чому. То, мабуть, з нами щось коїться.
- Я теж так думаю, - згодилася Олина мати. - Але давайте вiзьмемо себе
в руки i пiдемо далi.
- Пiдемо, - згодилася Сергiйкова мати. - Але якою стежкою?
Олина мати замислилася. Потому показала на стежку, що вела праворуч.
- Гадаю, нам треба iти по нiй, - сказала вона.
- Помиляєтеся, - м'яко заперечила Сергiйкова мати. - Я переконана, що
нам треба йти оцiєю стежкою.
I вона показала на стежку, що вела лiворуч.
Вони ще трохи посперечалися i врештi вирiшили iти кожна своєю дорогою.
Та незабаром матерi зустрiлися знову. Виявляється, вони iшли назустрiч
одна однiй по круговiй дорозi.
- Не знаю, що тепер i думати, - тремтячим голосом призналася Олина
мати. - Облуда якась. Чаклунство.
- Здається, ви маєте рацiю, - згодилася Сергiйкова мати. - Що ж нам
тепер робити?
Зненацька їй здалося, нiби позад неї хтось тихо проказав: "Iдiть,
звiдкiля прийшли..." Сергiйкова мати здригнулася з несподiванки i швидко
озирнулася. Проте нiкого не побачила. Однi лише кущi непорушне стояли перед
нею. А за ними - лiс.
- Ви нiчого не чули? - уривчастим голосом запитала вона Олину маму.
- Нiчого... Ой, гляньте-но сюди!
За кiлька крокiв вiд них височiв могутнiй дуб з великим дуплом пiд
нижньою гiлкою. I в цьому дуплi сидiв дивний птах. Клiпаючи круглими очима,
вiн пильно вдивлявся в жiнок. Його гострий, мов кiготь, дзьоб то
вiдкривався, то закривався. Складалося враження, нiби птах намiрявся щось
сказати, проте в останню мить передумував.
- Пугач... - прошепотiла Олина мати. - Виходить, ми забралися в лiсовi
нетрi. Я чула, що пугач живе вдалинi вiд людей.
Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зi словами Олиної матерi, i
зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкi
крила i поплив мiж деревами.
Дощ начебто припинився. Проте натомiсть на землю опустився такий густий
туман, що неможливо було розгледiти навiть пальцi витягнутої руки...

А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з
дороги, що вела вiд станцiї.
- Електричка вже давно прибула, а мами все немає, - сказала вкрай
стривожена Оля. - Мабуть, з нею щось трапилося.
- Не хвилюйся, - заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не
менше. - Що з нею може трапитися? Нiчого.
- Добре тобi так казати, - заперечила Оля i раптом схлипнула. - Я ж
знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось
трапляється.
- Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою...
- Значить, щось трапилося з ними обома, - сказала Оля, i з її очей
покотилися сльози.
- Ну, от ще... Чого б це я плакав? - втiшав її Сергiйко. - Все буде
гаразд! Ти ось що... теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати.
Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через