"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

проте це було вже iнше, осiннє сонце.
За хвилину воно знову сховалося за хмарами.
- А чому лише весною? - здригнувшись вiд пориву холодного вiтру,
поцiкавився Сергiйко. - Чому не зараз?
- Вiн ще не зовсiм звик до суходиху, - пояснив Бухтик. - Та й нiколи
йому зараз - треба готуватися до довгого зимового сну.
I Бухтик тяжко зiтхнув.
Оля сидiла на пагорбi поруч з Сергiйком i бережно перебирала каштановi
качалки очерету. Це був подарунок вiд маленької русалки. Його тiльки-но
передав Олi Бухтик.
- Цi качалки ми розпушуємо i встеляємо нашi зимовi дупла, - сказав
Бухтик. - М'яко, тепло. Не гiрше, нiж на перинi з пiр'я.
- Я так i не познайомилася з Чарою, - сумовито зауважила Оля. - Менi
дуже шкода...
- Чара теж за цим жалкує, - сказав Бухтик. - Однак що ж поробиш...
Може, колись, згодом...
Затон повiльно пересiкала величезна жаба. Рухи її були такими
непоспiшливими i млявими, що дiтям здалося, нiби вона от-от засне на плаву.
Неподалiк вiд дiтей жаба застигла i поворушила своїм широким негарним
ротом.
- Квакуша каже, що припливла сюди для того лише, аби попрощатися з
вами, - переклав Бухтик. - Всi її рiднi тiльки-но вляглися спати.
- До побачення, Квакушо, - сказала Оля i помахала рукою. - Приємних
тобi сновидiнь.
- I велике спасибi за допомогу, - додав Сергiйко.
- Еге ж, - згодився Бухтик. - Якби не вона...
Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Затим так само мляво i
сповiльнено попливла назад, до своєї сонної рiднi.
...Десь за перелiском почулися виразнi голоси.
- Це мами нашi, - сказала Оля i пiдвелася. - Вони прийшли за нами. Що
ж, треба прощатися.
Вiд цих слiв Бухтик здригнувся. Не вiдриваючи погляду вiд затону, геть
засипаного опалим листям, вiн безутiшно зауважив:
- Ну от, ви собi поїдете, а я... мене все одно, що й не буде тодi на
свiтi.
- Не треба такого говорити, - попрохала Оля, i голос у неї пiдозрiло
затремтiв. Здається, ще трохи - i вона розплачеться.
- I справдi, Бухтику, щось ти дуже сумне кажеш, - пiдтримав її
Сергiйко. - Коли хочеш знати, я назавжди запам'ятаю цей затон. I тебе
теж... - Хлопчик мiцно стиснув плече свого кошлатого товариша. - А
наступного року я знову сюди приїду. Чесне слово, приїду!
- Я теж, - сказала Оля. - Я теж постараюся.
I тут Сергiйко не втримався i зiтхнув.
- Та до цiєї зустрiчi ще так далеко! Коли б ти знав, як менi не
вистачатиме тебе!
Бухтик уважно подивився на хлопчика, i вперше за цiлий день його очi
трохи повеселiшали.
- Гарно як, - сказав вiн. - Як гарно жити на свiтi, коли знаєш, що ти
комусь потрiбен!
I це, звичайно, було чистою правдою.