"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Ти ж сам знаєш, який вiн лiкар. До нього навiть з мiста приїздять
лiкуватися.
Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексiйович був таки
гарним лiкарем. Iнодi навiть занадто гарним. Торiк Степан захворiв, так
Михайло Олексiйович миттю поставив його на ноги. Навiть образливо стало:
тiльки-но зiбрався як слiд вiдпочити вiд урокiв, - так на тобi, знову треба
бiгти до школи.
- А чого це батько все не їде за тобою? - запитав Степан трохи
згодом. - Вiн що, теж хворий?
Таня не вiдповiла. Тiльки низько схилилася над вишнями. По її щоках
пробiгли двi сльозинки.
Степановi стало не по собi. I хто його тягнув за язика запитати таке!
Немає нiчого гiршого, коли через тебе хтось плаче!
- От iще... - промурмотiв вiн. - Я ж просто так запитав... А ти зразу у
сльози... От iще... Хочеш, пiсля цих вишень ми пiдемо на рiчку?
Таня мовчки хитнула головою.
Вони вже закiнчували роботу, коли над парканом з'явилася стрижена
голова Василя Потихонченка.
- Що я бачу! - єхидно сказав вiн. - Знову Ромео i його компанiя!
"Починається", - тоскно подумав Степан i стиснув заюшенi вишневим соком
кулаки.
- Не звертай уваги, - порадила Таня. - Ну його! Подражниться i
перестане.
- Краще б уже помовчала, - роздратовано вiдрубав Степан. - Через тебе
це все!
I вiн рушив назустрiч Василевi, який уже встиг перестрибнути через
перелаз i прийняти борцiвську стiйку.
Так закiнчився ранок учня п'ятого класу Степана Коваленка.


ЗАГАДКОВЕ СВIТЛО

Увечерi Степан знову сидiв на вишнi. Тiльки тепер поруч з ним був
Василь. Вони затiяли захоплююче змагання - хто далi вистрелить вишневою
кiсточкою.
Звiсно, не обiйшлося тут i без Танi. Вона осiдлала зручну гiлку на
сусiднiй черешнi i звiдтiля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було
заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопцi дружно вигукували:
"О, знову радiо заговорило!" - i стрiляли в її бiк.
Сонце повiльно скочувалося за обрiй. Навколо стояла глибока тиша. Не
здiймали куряву автомобiлi та мотоцикли, не подавали голосу ситi корови.
Навiть невгамовнi горобцiвськi пси - i тi замовкли. Не iнакше як вирiшили
трохи перепочити перед нiчними пригодами.
Лише вiд лiтньої кухнi до хлопцiв долiтав смiх i жвавi голоси. То
Степановi батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення.
Обидва вважали себе неабиякими майстрами цiєї справи.
- Ну й нудьга, - пожалiвся Василь пiсля тридцять шостого пострiлу. -
Таких канiкул у нас зроду ще не було.
- Еге ж, - згодився Степан i встановив особистий рекорд. - Ще, чого
доброго, i до школи закортить.