"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

- А менi вже зараз кортить, - не втрималася Таня. - Я навчання люблю
бiльше, нiж канiкули.
- Цить! - дружно вигукнули хлопцi. - Тю на тебе!
Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як ранiше. Першим здався
Василь.
- Ну його... обридло, - сказав вiн i обiперся спиною об стовбур. -
Давай краще побалакаємо про щось.
- А про що ми балакатимемо? - запитав Степан. Хоча вiн i стрiляв далi,
все ж змагання цi обридли i йому.
- Про що... Знаєш, мене двоюрiдний брат до Москви запрошує, - почав
Василь. - Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палацi на ковзанах
покатаємося. Влiтку - i на ковзанах, здорово, правда ж?
Звiсно, нiякого двоюрiдного брата у Василя в Москвi не було. Про це
Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехнi не став, бо тодi було б
так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому вiн сказав:
- А мiй у Ленiнградi живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на
теплоходi покатаємося...
Насправдi двоюрiдний Степанiв брат мешкав у сусiдньому селi. I нiкуди
запрошувати вiн не мiг, бо йому виповнилося лише десять мiсяцiв.
I невiдомо, до чого б хлопцi добалакалися, коли б Таня знову не подала
голос:
- Дивiться, вогонь!
- Га, радiо заговорило... - почав було Василь. Проте тут же схаменувся
i запитав: - Який ще вогонь? Де?
- Он там. В тому будиночку, що бiля лiсу.
Цей будиночок вони знали добре. Ось уже кiлька рокiв у ньому нiхто не
жив. Хiба що в негоду вiдсиджувалися грибники та мисливцi з мiста. Проте
зараз стояла чудова погода i вiдсиджуватися було нiкому.
I все ж єдине, повернуте у бiк Горобцiв вiконце свiтилося.
- Цiкаво, хто б це мiг бути? - запитав Василь i тут же запропонував: -
Збiгаємо подивимося?
- Еге ж, так нас i вiдпустять, - сказав Степан i поглянув у бiк лiтньої
кухнi. - Коли це нас вiдпускали, на нiч дивлячись?
- Нiколи, - згодився Василь. - I все ж цiкаво знати, хто там сидить.
Може, шпигун якийсь?
- У Степана ж бiнокль є, - знову подала голос Таня.
Степан лише ляснув долонею себе по лобi.
- Я й забув про нього! - вигукнув вiн. - Ану, Танько, кулею за ним! Вiн
над столом висить.
Першим захопив бiнокля Василь. Довго оглядав узлiсся i крутив окуляри
то в один, то в iнший бiк. Врештi повернувся до Степана:
- Нiчого не розiбрати. Вiкно свiтиться, а хто в тiй хатi - невiдомо.
Степан спочатку теж нiчого не мiг розгледiти. Облуплена стiна, темнi
плями кущiв навколо будиночка... Вiн вже хотiв було опустити бiнокля, як
зненацька побачив, що з-за кущiв повiльно виплив якийсь загадковий предмет.
Вiн скидався на довгу палицю з кiнським хвостом на кiнцi. Чи на мiтлу. I на
цiй палицi...
Степан гарячкове протер окуляри бiнокля, знову приклав його до очей. I
саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повiтрi, порiвнявся з
освiтленим вiконцем... Серце Степанове стрiпнулося i подалося в п'яти: верхи