"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

спадщину всього три чвертi десятини.
Аж на старостi лiт, як сивий волос показався, як злисiла голова, як
цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося якось
зiгнати отих п'ять десятинок.
Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила дво║ дiток -
Катерину i Василя. Та вже й вiд друго┐ ма║ також дво║: Володька i Хведота.
Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi живе на хуторi у дiда, а
Василь пасе худобу.
Зросту Матвiй великого... Постать його потужна, мiцно збудована, "яких
сьогоднi вже нема║". Робота в його руках горить. Ступить - земля гнеться.
Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн
для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи
плуг - все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя в
години сварки обдарову║ його такими назвами, як дуб, ведмедисько,
слонисько. I все це, як нiкому, личить, але Матвiй все те зовсiм
легковажить. Йому це не дошкуля║.
Але де вже тепер та сила дiва║ться? Менша║ ┐┐ та щорiк убува║. Висиха║
якось. Багато ┐┐ випили то трачка[4], то косiння, то корчунок пнiв чи
залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому вiку немало камiння у
дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом
усе ширша║ - розроста║ться. Але все-таки "коли б Господь продовжив вiку,
то сили ще поки старчило б". А вiн що-небудь дiтиськам припас.
Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.
Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлiбиська. А хочеш
петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то пшеничка, дай
Боже, як росте. Виляга║. Але новини тi║┐ мало, а до того корчунок живота
рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв трапилось. Крижi
зiрвав - пролежав з пiвроку. Зашивали, го┐ли, але воно то вже не те.
Трачкуючи, з риштовань злетiв - руку лiву у плiчку вивихнув. Не вдався
завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво зросталася i так залишилась
нижча вiд право┐. Сутулуватим вигляда║, а це да║ться вiдчувати тепер при
трачцi та й при iнших тяжких працях. Не "д║йству║" вже вона як слiд, та й
годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-трет║, скажений щенюк колись
укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторiв ще тодi "таких
спецiяльних" не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець знайшовся i
зiлляччям якимсь вiдпо┐в. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов".
А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало, коли
"ще в гуртi були",- то всю свою роботу польову й домашню - i жаття, i
косiнку, й оранку - все це завше ночами робилося. А день по день у дворi
чи у чехiв повза║ш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили сво┐. Тепер
ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба - сала шматочок, вареника якого там, по
недiлях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хатi не було.
Як ║ кусник хлiба, то й добре. Натер цибулею, огiрок як трапиться -
покомлав i тягай далi. Як той народ видержував - Господь святий зна║.
Бувало, за турецько┐ вiйни... Хм... (при цьому, як сидить, то
обов'язково засова║ться на лавi, ногу на ногу заложить i голосно носом
повiтря втяга║). А треба знати, що зими тодi не тi, що тепер, були. Як
зима, то зима...
У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а зимою по
злотому за день до машини в двiр бiгав). Хлiба вiд м'ясниць бракувало.