"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вам вже раха║ться (i де його та охота береться) i, чи лемензнуло[2] що, а
чи й так - бере отого меншого i волоче його за собою бозна-куди. Завше до
того лiсу тягнуться - лiс для них, що бур'ян для курчат. Полiзуть ген
отуди в соснину на Мартинове або до Таксарово┐ контори i там цiлий Божий
день без ┐дла i без сiдла[3] пропадають... "Ми, мамо, огонь кладемо,
назбила║м тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо i ┐мо". Це
все вам отой Хведотисько шепелявить, бо Володько... Той би такого
"накладемо" вiд батька дiстав, що вдруге йому не захотiлося б... Той вам
прийде ввечерi по вуха обмурзаний i анi пари з уст. Мовчить, i тiльки
оченята синi-пресинi та ще кирпатий носик... А оченята розумнi, та
полохливi, та такi вам глибокi - в кого воно таке вдалося, Господоньку,
подай сили та хорошi, Мати Пречиста, щоб здорове росло - люди будуть...
Так ото посунуться, як сказано, в той ┐х лiс, печуть там тi сво┐
"калтоплi", гурма побережниково┐ дiтвори до них прилучиться - сухе листя,
вогнi, дим, а репетують, що тобi безума...
Отако раз заманулось бахуровi наложити огню ще й над рiчкою. Задумано -
зроблено. Бере, чу║те, головешку з огнем i сунеться з нею до само┐ клунi.
Нi батька, нi матерi на подвiр'┐ якраз не було, а йому, чу║те, заманулося
взяти з клунi пшенично┐ соломи на розпал. Один Бог, видно, схоронив вiд
нещастя - Боже, Боже, таке страхiття лихе!
А Хведотисько (штанята йому все спадають на п'яти, бруднiзна сорочка
ворочком iз заднього прорiзу вилазить) i собi за ним тягнеться, та носом
пiдшморгу║, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазу║, вiд
чого край рукава нiби шкiрою облямовано. Володько каже йому зi стiжка
соломи насмикати i то стiльки, що той ледве-ледве руками сягне, а живiт
так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться.
Так i до рiчки дотьомбали. Багаття раз-два i готове. Поклав на землi
головешку, соломи, сухого верболозу, кiлька разiв дмухнув, ковтнув дещо
гiркого диму, дещо сльозу пустив, i сухий верболiз iз соломою, як стiй,
спалахнув i затрiщав весело.
А пора ж осiння, вiтер студить низом i до всього гостро торка║ться,
сонце, червоне та велике, поволi за млин хова║ться, верби листя сво║,
рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр'я весною, стрясають iз себе до землi, до
рiчки i де попало. Дiтиськам ноги мерзнуть, а вони ┐х сунуть в огонь, нiби
куснi корiння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько
все Хведота дiйма║ та хвилi йому не да║, що той, мовляв, не вмi║ збирати.
Хлопчиськовi, мовляв, ось вже четвертий, а принесе одну ломачку i
чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не вiзьме його iз собою огонь
класти.
Хведот зовсiм-зовсiм такою погрозою розторощений, зi шкури вилазить. Не
винен же вiн, що те прокляте ломаччя йому не да║ться, що штани його такi
зрадливi, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився, полетiв
комiть головою, носа до кровi розчовп та ще й сорочку розпанахав. Дадуть
тобi мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самi вiд себе спливають
на очi, а кров, змiшана iз сопляком, сочиться й сочиться, так, що тут нi
язик, нi рукав не поможе бiльше.
Володько ж надто крутий i не зна║ милосердя, допiка║ до живого... I
зна║ чому. Хто то за все вiдповiдь дасть? Вiн - "до всього приводець". Той
тобi сорочку роздере, носа розквасить, у грязюку всунеться, все "сам
зробить", а ти Богу духа винний, iди та вислухуй за нього, та дiставай