"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ляпаси, та вибрiхуйся. Гiрко, гiрко... I образливо... I несправедливо...
От хоч би тi "ручиська та ножиська", що на них "хоч гречку сiй". Спробуй
обмий таке - "Господоньку, Господоньку! Коли б ти менi хоч одну дiвчину
було послав, а то все отi бахурi". I чого тi мама нарiкають? Просив же
вiн, щоб купили йому чоботи, щоб не був вiчно босий? Просив. Не послухали
- чого нарiкають? I Володько дивиться на тi сво┐ "ножиська", супить брови.
- Хведоте! Не тич нiг до огню! Попечеш, а мама скажуть, що то я
навмисне тобi попiк! - пада║ враз голосне i суворе.
Хведот здрига║ться, шморга║ голосно носом i слухняно задочком
вiдсува║ться вiд огню. Потiм глянув боязко спiдлоба на "Воводька", що той
далi зробить... Але той уже, видно, "такою дурепою" не цiкавиться бiльше.
Щось, видно, iнше сплило йому на думку. Ось вiн устав, пiдiйшов до краю
берега i вдивля║ться чогось до води в рiчцi, що тече поволi та лiниво,
мiсцями робить закрути, мiсцями виру║ i щось потиху, зда║ться, сама з
собою говорить. п Володько, зда║ться, також з нею розмовля║... Он пливе
гурток iржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом i,
зда║ться, пита║: куди ви пливете? Тi мовчать, пливуть далi, Володько
проводить ┐х так далеко, доки сяга║ його зiр i вже щось iнше бачить. Он
якась ломачка -пливе,кусник свiжо┐ трiски... I ломачка, i трiска, мов
кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе пливе i все зника║.
Плюнув до води, i та маленька цятка його слини також попливла i також
зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку!
Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити.
Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода? Та цiла рiчка? Володько
сто┐ть, руки заложенi за спину, очi впертi в прозору, жовтаву воду, на
обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за
водою? Отак усе лугом та лугом... I куди б зайшов? Це ось довкола "наша
Лебедщина", а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом сходить сонце,
невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти
отак просто-просто i там... море. Аж страшно. Таке велике, велике, нi
кiнця, нi краю, сама вода i вода... I глибоке, глибоке! Володьковi очi все
ширшають i ширшають, на щоках з'явились рум'янцi. Щось дуже сильне тягне
його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б... Бачити. Чути. Знати.
Але ж нi. Там ще не море. Там лише став великий, та стависько, та
очерети. Тож Володько добре пам'ята║, як-то одного разу старий Лук'янчук з
Лебедiв розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще малим був, як
оцей ваш,- i показав на Володька... (Хiба я такий малий?) - Батько мiй
покiйник не то, щоб рибачили... Нi. Але, бувало, з покiйним Юзьком
Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко щоб
там йшли - боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климово┐ сiножатi,- там вир,
батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганя║, i поки отак люльку
викуриш, у саку, аби - Боже поможи,- витягнув".
- На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а тому i село так
звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають. Ех! - I в
тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався.
- Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби,
чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно. Люду-сарани намножилось. Виловили,
вистрiляли... Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько? Верболози? Тож,
бувало, як оком глянеш - гонiв на тридцять здовж пуща сама, та стави, як
скло, та очерети, як лiс... А птахiв-буга┐в, а качок... А все то реве,