"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рокоче, свище...
Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов
у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одно┐ рисочки його лиця, нi
одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу.
Володько робить кiлька крокiв далi. Там три верби, нiби три горбатi
верблюди, з обох берегiв одна до одно┐ нахилилися i то так, що, зда║ться,
вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не раз
лютi бо┐ зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб сво┐м черевом зовсiм
через воду лягла, перетяла течiю, створила вир. Вода, щоб текти далi,
мусить кришечку здуситись, вiдбитись убiк, управо, закрутитись там i,
вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi.
А скiльки там листя та смiття всiлякого, та пiни, що нагаду║ велику
стару мухомору. Володько закачу║ штанята, бо як його втриматись, щоб не
полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кида║ огонь i, забувши, що
ма║ гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама беззастережна
зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага... Зiйшов на обчовганий стовбур
верби ("i як вiн, хал║ла, не бо┐ться"), присiв навшпиньки i дивиться
мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить, i мовчить, i
надутий такий. I як то воно так? I чому то тепер нема║ "того риби та
рака"? - дума║ вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося. Напевно ще
щось ║. Он там щось мигнуло. То в'юни та линьки... вони такi меткi та
слизькi, що ┐х нiяк у руцi не втрима║ш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i
рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що ма║ вiсiмдесят рокiв, повзе...
Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя,
що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив сво║ю люлькою з довгим,
брудним чубуком. Але це не довго трива║. Його цiкавить, чому це дiйсно
нема║ тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I чого змiлiла рiчка? I де тi
очерети та стависька, та верболози з бугаями, i що це за буга┐ такi?
Володько вичува║, що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не ма║
сили. Усе тягне i тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто зна║, чи не
втече вона одного разу зовсiм у безвiсть.
- Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько.
Хведот здрига║ться, не чекав такого, шморгнув голосно носом i
перелякано вiдповiда║:
-Сцо?
- Зна║ш ти що?
- Не знаю, нi...
- А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу.
- А ти не сказис мамi, як бозитимусь?
- От дурний. Щоб я ще й мамi казав... Божись!
- пй-бо, не буду.
- Що ти не будеш?
- Не буду плакати.
Володько глянув на Хведота з виразом - "чи можна ще тво┐й божбi няти
вiри", бо вигляд того рiшуче мало виклика║ довiр'я. На щоках позасихали
патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки Володько
звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив:
- Зна║ш що, Хведоте? Давай пiдемо отак... Зна║ш? Отак туди... До
Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? - i вказав рукою напрямок.
- Добре,згодився одразу Хведот, шморгнув веселiше носом i