"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

одному Божi ризи, на другiм Божi книги, на третiм сам Христос сидить i
сесю молитвоньку чита║. Хто сесю молитвоньку помолиться в п║тноньку до
постоньку, а в суботу до схiд сонця, а в недiлю до служби Божо┐, тому
царство отворено, а пекло замкнене на вiки вiков, амiнь".
Клочур║к так напудився,- що не мiг повернути язиком. Хотiв гукнути, не
мiг встати, - руки й ноги, як повiдрубуванi. Рано встав, Олена ходить
перед ним i не можна з не┐ очей спустити. А сама, клята, смi║ться. Олено,
каже вiн ┐й. Не можу баз тебе жити. Очарувала мене. Лишень смi║ться. Три
роки, як одурiлий ходив, топитися хотiв, а пiсля, дяка Богу, дяк попався.
Пiсля того, як вiн з нею пожартував, вона раз прикликала ще одного
легiня i дяка, обернула ┐х у бики й тi так билися, що аж страшно було. I
ще оповiдав Клочур║к про коня в золотiй збру┐, який вибiгав серед ночi на
дорогу й зводив людей. Вибiжить кiнь, - пишний кiнь, хоч би самому царевi.
Збруя на нiм золота на мiсячнiм сяйвi вигра║. Чоловiк косю, косю, пiймати
хотiв би. Кiнь зовсiм спокiйно сто┐ть, або пасеться, а тiльки рукою сягнеш
- зiрвався й побiг. Але далеко не вiдходив. Вiдбiжить крокiв десять i знов
пасеться. Так не одного цiлу нiч проводив.
Знав Клочур║к i про гада великого в золотiй коронi.
Вiсiмдесят рокiв тому переходив горами великий гад. Переходив так десь
з Криха┐ до Тесаника. Коли проходив уночi, так свiтив, що всi села навколо
й усi гори й навiть полонини освiчував. О, скiльки того Клочур║к знав.
Тепер уже люди не вiрять. Здрiбнiли й спорожнiли.
Минали вечорi, ночi, днi. Сонце виходило й заходило. Лiто мiняло зиму й
навпаки. Лiси й звори шумiли щодня однаково. Гори нiколи не сходили зо
сво┐х мiсць.



2

Хто каже, що гуцул злий - грiх чинить.- Дай Боже, i вам здоров║чко,
вiдповiда║ вiн на поздоровлення. I це щиро. Це чути з голосу, видно з
очей. Але гуцул гордий i амбiтний. Вiн гостро вiдчува║ кожну образу й
довго носить ┐┐ в серцi. Навiть незначна дрiбниця може зробити двох
гуцулiв смертельними ворогами. Нераз цiле життя просудяться, знищать себе,
свою родину й одна смерть всилi покласти тому край. Але всетаки гуцул не ║
злий. Закличе, привiта║ щирим словом, накормить, напо┐ть. Полюбить -
вiрний до смертi. В бiдi не видасть товариша й нiколи не зрадить.
Запитайте Манiвчукiв i мого батька, за що вони стали смертельними
ворогами й вони вам напевно не знатимуть, що вiдповiсти. От ворогували й
усе. Ненавидiли однi одних, билися, судилиcя. Де Цокан, там нема║
Манiвчука; де Манiвчiук, там не ступить нога Цокана. Навiть до однi║┐
церкви не йшли.
Брати Манiвчуки жили в самiм Ясiню, пiд грунем Буковинка за двiрцем.
Старший iз них високий, сухий, нiс сокирою, мав поле межа в межу з нашим.
Це, мабуть, i сталося причиною довголiтньо┐ сварки. Але поглибив i
загострив ┐┐ один випадок з бутину.
Морозний, соняшний ранок. Гори очищенi й сяють срiблом. Батько i ми всi
три хлопцi вибралися в бутин пiд Менчiлем. Годин двi ┐зди. Возили на
пристав до Тиси колоди. З┐здилося туди багато людей з Кевелева, Тиси,