"Улас Самчук. На тведiй землi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

цьому просторi, як також напевно вражала моя жорстока вимова ┐х рафiновано
плекано┐ мови.
Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також
для вiльних прогулянок, але все таки менi траплялося iнколи перекинутися
кiлькома словами з мо┐ми сусiдами, або навiть гарного передосiннього
вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квiтниками, дiйти до Гай -
Парк авеню, повернути вправо i поволi та спокiйно пройтися здовж геть до
самого парку. Менi iмпонувала ця широка, колись мабуть, люксусова алея
висаджена старовинними дубами з ┐┐ вичовганими, вгрузлими в землю
хiдниками, на яких виразно виднiлися печатки "сiтi 1911" - дати не велико┐
давности, але велико┐ мотивацi┐. Перед тим, на цьому самому мiсцi, можливо
ще паслися дикi кози i таборували iндiяни. Здовж хiдникiв, на чималiй
вiдстанi, попередженi стриженими травниками, спокiйно i солiдно, стояли
мурованi здебiльшого з цегли й переважно дво - поверховi з мезанiном та
просторими критими верандами, котеджi, що сво║ю подобою виразно
стверджували ┐х англо - саксонське походження. З них можна було читати
трагiку Шекспiра, мiстику Мiльтона, романтику Байрона, вони оповiдали
понуру загу про твердих людей, мiцнi темпераменти, наснажливi характери.
Видавалося, що тепер вони залишенi, оповитi сторожкою тишею, але в кожному
┐х примруженому вiкнi, десь в глибинi, пiд чорним абажуром, свiтилось
та║мниче свiтло, а у кожному гаражi стояло завжди готове до послуг авто i
це свiдчило, що тиша цих будинкiв, це лиш стримана пристрасть закованих у
тверду форму аргонавтiв.
I мiж цим, невiдмiнно появлялася ще одна з'ява, яка не залишала мене
нiде й нiколи, при всiх нагодах i погодах, а особливо при таких ось
лiричних прогулянках, пiд осiнь, коли все довкруги торкалось мо┐х нервiв.
Звичайно в такий час, вечiрньою, iмлистою добою, ввижалася менi Лена
Глiдерс. п┐ великi, нервовi, скорше сiрi, нiж синi очi дивилися на мене зо
всiх вимiрiв, я зупиняв думку, закривав свiдомiсть i поринав у блаженну
нiрвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро i дотепно лiпило з мене
найхимернiшу подобу рабсько┐ креатури. В мо┐х вухах звучала ┐┐ картава,
бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним
i цiкавим, а робився безбарвним i безглуздим.
Один тiльки раз ми пройшлися були цi║ю але║ю, десь також пiд осiнь,
перед ┐┐ ви┐здом до Монтреалу i ця наша прогулянка, робила менi це мiсце
привабливим. Легка, струнка, незалежна, осiннiй кремово┐ барви плащик,
бiлi на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу i звичайно,
ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили
верблюдiв i бiзонiв, говорили про мистецтво Кокошки i на кожному кроцi
фотографувалися, особливо в одному закутку пiд бiлими березами.
Останнiй ┐┐ лист з Монтреалу найкоротший з коротких: "Павле, я вийшла
замiж", з невiдмiнним додатком "нiколи - нiколи не забуваюча".
Розумi║ться, що це за того лiкаря шведа, про якого iнодi згадувала i з
яким, минулого лiта несподiвано й демонстративно лiтала до Ню Йорку, жила
в готелi Асторiя i писала менi ту саму листiвку з Iмперським будинком при
нiчному освiтленнi. "Тiшуся вашими успiхами i гратулюю" - вiдповiв я ┐й
телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотiв вiрити, не годився,
вiдiйшов вiд людей, замкнувся сам в собi i сталося це з кiнцем травня, а
вже сьомого серпня, зi зневiри i розпачi, замiсть впитися горiлкою, я
пiдписав свiй перший договiд на купiвлю мо║┐ першо┐ хати.