"Улас Самчук. На тведiй землi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

III

Пригадую середину вересня, точнiше суботу чотирнадцятого числа, як це
занотовано у мо║му записнику, сльотистий, сiрий день, пiднесений настрiй,
у мо║му домi багато руху, хiдники i сходи затупанi брудом, iнженер -
архiтект Михайло Бояр i його дружина Марта вселилися до нижнього поверху i
тим самим засадничо й революцiйне змiнили мiй соцiяльний статус. З
традицiйного, уродженого пролетаря - пiдна║мника, нараз стаю домовласником
i наемником, порушуючи основнi засади мо║┐ клясово┐ непорочности.
Годi сказати чи це по║днання було влучне - старе знайомство, задавненi
клопоти, рiзноманiтнi вдачi, скомплiкованi вза║мини. Родинна доля мо┐х
комiрникiв не конче iдеальна - не мали дiтей, забагато претенсiй,
екзальтованi настро┐, напружене шукання виходу. А разом - здiбний,
порядний, iнiцiятивний, з надiйним майбутнiм, знавець свого дiла i метка,
зарадна комерцiйна бухальтерка з добрим знанням англiйсько┐ мови.
Я не був переконаний, чи це спiлкування вийде нам на здоров'я, але так
сталося, що це мусiло статись, ми мали забагато спiльного - вiйна, Европа,
земляцтво, втiкацькi табори, небезпечнi роки. Такий час i такi умови
зливають людськi долi в одну долю i роблять ┐х вза║мно зобов'язаними.
I менi здавалося, що основним i рiшальним гросмайстром цiло┐ гарячково┐
iнтермедi┐ була Марта. Недавно ми всi тро║ ┐здили на Нiягару i подорозi, у
малiй, придорожнiй освiжальнi, за чашкою кави, ми цю справу порушили,
обговорили i зробили постанову. Марта, як звичайно, була захоплена, мала
багато плянiв, малювала прекраснi картини майбутнього, а вже першого
вечора ┐х переселення, коли ще нiчого не було на сво║му мiсцi, ми вже
сидiли внизу перед ватраном при столику, частувалися "рай-вiски" i, пiд
шелест дощу у листi широкого клена, що доносився до нас через вiдчинене
вiкно, завзятюще на цiлу вулицю сперечалися.
Мали звичайно безодню дразливо - актуальних тем, ми ж ще гарячi
║вропейцi, у наших очах ще не згасла вiйна, ми були розтерзанi, розкиданi,
розбитi, ми мали багато партiй, забагато рецептiв, безлiч домагань, ми
ставили ┐х завжди руба, не конче трималися логiки, часто губилися в
суперечностях, а наша чарiвна диригентка Марта, повна свого бурхливого
темпераменту, на думку Михайла, все знала i все знала краще, а тим самим
позбавляла нас яко┐будь можлйвости додати до цих рiшень також щось вiд
себе.
Наприклад, я був схильний, прийняти основну вину за нашу поразку i наше
вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як слiпцi, за винними i не
бачимо, що вина перед нами, вона у нас, у нашiй кровi, на що Марта
сардонiчне вибухала гострим протестом заявляючи абсолютно, що вина поза
нами, у наших ворогах, в iдеологiях, бiльшовизмi, москалях. Цитуючи
Досто║вського, якого Марта знала лишень з прiзвища, я намагався доказати,
що подiбнi явища лежать в натурi буття i щоб ┐х розумiти треба розумiти ┐х
природу, на що Марта вибухала, що Досто║вський москаль, дурень, епiлептик,
загарбник i в цих питаннях вiн нiчого не розумi║.
В цьому ж тонi i дусi ми рiшали проблему наших визвольних полiтичних
партiй, угруповань, середовищ, цiлого визвольного руху, емiгрантсько┐