"Улас Самчук. На тведiй землi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

║дности, мельникiвцiв, схiднякiв, захiднякiв, католикiв, православних i за
кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бiй.
А також вона була дуже добре обзнайомлена з мо┐ми приватними справами i
особливо ┐┐ бентежили мо┐ стосунки з Леною Глiдерс. Звiдки i як вона про
це довiдувалась - ┐┐ патент, вона його нiкому не зраджувала, але при
першiй нагодi, вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему i дуже
прямолiнiйно, з виразним намiром мене перестрашити, питала: - Чи зна║те
хто вона? - При чому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидiв
збоку, заклавши ногу на ногу, з розхрiстаним комiром, спокiйно, iронiчно
посмiхався. Я, звичайно, не знав що сказати, не бажав це питання
розгортати взагалi, на що Марта давала остаточну i рiшальну вiдповiдь: -
Вона сов║тська шпигунка! - Звiдки ви це так упевнено зна║те? - питав я
дуже скромно, щоб не викликати ще бiльших вибухiв. - Я це знаю! - казала
вона рiшуче, при чому ┐┐ пристраст-нi пивнi очi дивилися на мене гостро й
виразно. Я замовкав ще бiльше i ця демонстративна мовчанка зривала ┐┐ ще
виразнiше. Вона накидалась на свою жертву, нiби та стояла перед нею: -
Розумi║тсья! Ви не вiрите. I як повiрити... Можете не вiрити... Але я знаю
i не одна я. Всi знають... Вона хоче вас звабити, знищити, вона ма║
завдання...
- Яке там завдання, - не витримував я.
- Вас знищити! - повторяла Марта.
- Для чого знищити? - щиро дивувався я.
- На┐вний. Дитинка. Вiн не зна║. О, бiдний, бiдний! Ну, а скажiть, -
намагалась вона вложити у сво┐ слова цiлi тонни сарказму, - як ви
почува║тесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася мiсiя? А що, не легко
забува║ться, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивнi iстоти, ┐м лиш
зовнiшнiсть... Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком - о, так! Вигляд у
не┐ - що й казати. Артистка. Але що вона до само┐ глибини душi зiпсута,
запродана...
- Ви не ма║те права цього казати! - перебив я ┐й.
- Але ж, Марто! - озвався також Михайло.
- Бо менi це болить! - не здавалась вона. - Павло не звичайна людина.
Вiн холостяк. Вiн заангажований громадське. Йому це шкодить. Про це
говорить цiле мiсто. Мене постiйно питають...
Я поблажливо, намагаючись втримати рiвновагу, посмiхався, але менi було
не до смiху. Хотiлося встати, не сказати нiчого i вiдiйти. Але це значило
б розрив з першого дня, це значило б лишень катастрофу. - Дорога панi
Марто, - казав я, щоб закiнчити мову. Такi явища не мають пояснень.
- Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.
- Але я не розумiю, - казав я.
- Бо ви заслiпленi. I я з вами не погоджуюсь.
- Ма║те на це право.
- Вда║те на┐вного. Не бачите, не чу║те.
- Це чужi, особистi справи. Чому вони вас цiкавлять?
Вона не мала вiдповiдi, але вона мала темперамент.
Це помагало ┐й не давати вiдповiдей, а разом перешкоджало думати
взагалi. п┐ заливало почуття, вона плавала у цiй стихi┐ без вiтрила i без
керми i не було вигляду на якубудь змiну положення.
Це i було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде, лишень не
думав, що це так рiзко, з першого дня, почне дiяти. Зроблено помилку, але