"Улас Самчук. На тведiй землi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Правдоподiбно не буде часу, - вiдповiв я.
Вона кивала на мене пальчиками в бiлiй рукавичцi, кокетливо
посмiхалася, вiдчиняла дверi, у дверях ще раз кивала пальчиками i
вiдходила. Я кiнчав накинутий снiданок, розважав, як вiд цього звiльнитися
на майбутн║, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасi зi
Сi-Бi-Сi розважав мене розмовами, музичними вставками, iнформацiями про
час, про погоду, перед вiкнами на пiддашшi вже метушилися згра┐ горобцiв,
я кидав ┐м кришки хлiба, метушня збiльшувалась, я посмiхався, надягав
макинтош i виходив.
Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, рiзного вiку хлопцiв i
дiвчат, якi течуть довгою течi║ю в напрямку заходу, де там далi на
пригiрку виднiють дахи двох великих шкiльних будiвель, на хiдниках вже
повно листя кленiв, в обох напрямках обережно про┐жджають авта i на розi,
бiля напису "стап" пусту║ гурток найменших школярiв, що очiкують на
шкiльний автобус.
Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю влiво, йду
здеформованим хiдником, на яко-кому завжди пiсля дощу стоять калюжi води,
доходжу до зупинки на краю Гай-Парку i вулицi Блур, намагаюся як
найскорiше зловити зелене свiтло, переходжу динамiчно-рухливу вулицю i
бiля станцi┐ бензини "Саноко", пiд величезною реклямою Домiнiяльного
банку, чекаю на трамвай.
Набира║ться багато людей, згори надходить великий, червоний з бiлими
обводами, завжди переповнений трамвай, люди повiльно й обережно
втискаються до його нутра, а в серединi тiсно й невигiдно, трамвай руша║,
тягнеться поволi здовж парку, пересiка║ перехрестя Гай-Парк авеню, пару
разiв зупиня║ться... На перехрестю Дандес я пересiдаю i по короткому часi
вже висiдаю бiля крамницi продажу горiлок, звертаю на вулицю Стерлiнг, де
маестатично вiтають мене цегляно-похмурi будови фабрики, до яких я входжу
головним, широким входом з почуттям незамiнно┐ важности, направляюсь
вужчими сходами вниз до сво┐х машин, де завжди несе сильним запахом
спалено┐ оливи, знаходжу свою залiзну шафку з одягами, передягаюся в
робочий темно-синiй комбiнезон i починаю операцiю.
Мо┐ми клi║нтами були завжди гарячi, пiтнi колеса i вальцi машин, якi
сво┐ми потужними м'язами приводили в рух цiле це багатоповерхове,
многолюдно, солодке царство. Мо┐м завданням було пильнувати, щоб всi тi
залiзнi органи цього механiзму безперебiйно дiяли, щоб весь складний
комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.
I признатися, я любив це життя машин, мене iнспiрував ┐х наснажуючий
рух, ┐х точнiсть наподоблю-вала професора математики при шкiльнiй таблицi,
коли вiн урочисто розв'язував складну формулу кiлькох невiдомих, ┐х темпо
нагадувало диригента Стоковського, коли вiн диригував "Дi Цавберфл║те", ┐х
сила уявляла клiтку з хижими звiрями. Вони для мене не мертвi шматки
мертвого металу, а живi, органiчнi, творчi, слухнянi сотворiння i друзi,
як кiнь чи собака, а головне, вони були iнспiраторами мо║┐ настирливо┐
фiлософсько┐ концепцi┐ майбутнього, коли то ┐х велiнням i силою земля
скоротиться до розмiру футбольного м'яча, а космiчнi простори
перетворяться у квiтник Адама i кви.
По обiдi, бiля години п'ято┐, приблизно тодi ж, коли появлялися мо┐
спiвмешканцi, я звичайно заклопотано, пригашений восьми годинами працi,
приходив до дому. Вiдкривалися вiкна, радiоапарати, у ваннiй шумiла вода,