"Улас Самчук. На тведiй землi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кажете, що це вимога крови, гормонiв, - не здавалася Марта. - Так каже
медицина. I я ┐й вiрю. к ще й закон розмноження, - казав я зверхницьким
тоном. - А скажiть: чи ви направду такий черствий, а чи тiльки вда║те, -
робила сво┐ висновки Марта i ┐┐ намiри були виразнi. За ┐┐ бажанням я
мусiв бути зовсiм iншим - покiрним; слухняним, пiддайним, романтичним,
геро┐чним, лицарським, вона любила гарнi слова, поетичнi образи, якi вона
слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене i бентежило, i
разом iнтригувало. - А як ви дума║те? - питав я на ┐┐ питання. - Думаю...
Що ви... вда║те. Ви не такий, - казала вона. - Цiкаво, який, - казав я
далi. - Ви... Можете бути гарним... I добрим... Але ви не хочете. I я знаю
чому.
Я вiдгадував також, що мала вона на думцi. Це була Лена. Марта це чула
дуже виразно, ┐┐ це виводило з рiвноваги, не знала, чим i як мене покарати
i остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розумi║ться, я
намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в
силi менi допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, дверi ┐┐
спальнi проти мо┐х дверей, коли вона входила до ванни i пускала воду, я не
тiльки ┐┐ чув, я ┐┐ бачив, тонка наша стiна не давала охорони, а до того
легкi кроки, шелест халату, запахи парфюмiв. Михайло мав працю за мiстом,
вiн вставав ранiше, ми з Мартою виходили пiзнiше i майже одночасно.
Трохи згодом, цi нашi раннi збирання прибрали виразу та║мно┐ гри двох
невидимих привидiв, якi порозумiвалися мiж собою стуканням речей, скрипом
помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний i той найменший порух тишi мав
сво║ значення, атмосфера була наладована електронами контактiв, я виразно
вiдчував присутнiсть iншо┐ сили, яка тиснула на мене зо всiх бокiв i
гамувала свободу всiх мо┐х рухiв.
А одного разу, чомусь, несподiвано до мо┐х дверей застукано. Моя
постiль була розбита, моя пiжама розхрiстана, на електричнiй плитцi
варилась кава, а Марта не чекаючи вiдповiдi, у сво║му пишному, жовтому
халатi, стояла у дверях i командувала: - Павле! Ми з Михайлом домовились,
що ви будете снiдати у нас.
- Але ж... Слухайте! Ви ще не домовились зi мною, - навмисне намагався
я бути нечемним.
- Мiй друже! Там у кухнi чека║ снiданок! - i вона вiдiйшла униз по
сходах.
I що за терор? Що менi залишилося? Гасити плитку, натягати одяг i
квапитись вниз. - Ви не конче мусите одягатися, як на баль, - казала
Марта. Ми дома. I не будьте дурним. Я готую собi - чому б не одна особа
бiльше. I взагалi - чому ви це берете так формально? Сiдайте. Я вже
поснiдала, - i вона вийшла до друго┐ кiмнати.
Я з цим не годився, я нiяк не годився, я весь протест, але разом я
безвольна iстота, яка не зна║, як на це реагувати. - Як по вашому сьогоднi
погода? - питала з друго┐ кiмнати Марта.
- Думаю, що гаразд. Шiстдесят п'ять, казало радiо, - вiдповiдаю,
за┐даючи я║чню з ковбасою.
- Я вчора змокла, - казала Марта.
Слiдував дiялог про погоду, час тiкав, Марта виходила в повному нарядi
- бiлий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво пiдмальованi уста
i чорний, легкий, солом'яний капелюшок. - Допобачення, - казала вона. Не
сумуйте.