"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Що? - насторожився.
- Не потерпай, хороше.
- Коли ж ти встиг узнати?
- Менi той самий янгол благовiстив.
- Сенчило? - нахмурився Кулiш.- Поганець!.. Щоб так, уперше стрiвши...
- Вiн зна║ мене давно.
- Ви з ним ранiше здибувалися? - спитав чомусь ревниво.
- Читав "Кобзар".
- I-i, братику! Поет i вiршi суть не одне й те ж саме.
- Я - суть мо┐ поезi┐ i навпаки, - промовив твердо, не залишаючи тим
самим мiсця сумнiву.
Кулiш збагнув це й змовчав. Побоюючись за свiй портрет, набрав значно┐
пози й весь час тримався не┐, так нiби прагнув змусити митця побачити себе
таким.
- Не дмися так, - сказав Тарас. - Ти ж поки що не ментор, не вождь, не
батько кошовий...
- Ти й це в менi побачив? - спитав Кулiш, здивований, - То, може, ти
вiщун, кудесник? - захихотiв непевно якось.
- Паньку, при малюваннi модель завжди ста║ у позу сво┐х найвищих
духовних злетiв i заповiтних, та║мних мрiй. Художник мусить вибрати лише
сутт║вi риси, глибинний смисл, натуру й вiдкинути все показне, уявне...
- Ти хочеш цим сказати, що я не здатний...
- Що ти! - змахнув Тарас руками, в яких були палiтра й пензель.- Колись
менi один дячок-художник сказав, уважно вивчивши мо┐ долонi, що я не маю
здiбностей анi до чого, навiть до шевства й бондарства. То як же можу
гадати я, той, що поправ ногами велике те пророцтво?! Ще не стомився?
- Дякую. Менi не зле... Дозволь хоч кра║м ока глянути...
- Нi. Ще не час. Бо потiм тобi ввижатиметься пiв-Кулiша, - всмiхнувся.
I спохмурнiв. - Ти зна║ш, я боявся ┐хати на Укра┐ну... Боявся, що, крiм
плачу, нiчого тут не почую...
- Всi ви в тiм Петербурзi!.. - буркнув на те Кулiш, немов Тарас образив
чимось його самого чи рiдний край.
- А стрiв тебе, Олексу - й душа моя всмiхнулася! Правий, мабуть,
Гребiнка, а з ним Григорiй Сковорода, що сплячий - це ще не мертвий...
- Ти бачив квгена Павловича, ви зна║теся? - аж весь подався Кулiш до
нього.
- Вже рокiв сiм, напевно. I ┐хали вдвох з Петербурга аж до самого
Нiжина.
Кулiш примовк, нахмурився. Його щось гризло, мучило, й Тарас прийшов на
помiч:
- Ну, як тут, брате, ║ ще порох в порохiвницях?
- Збира║мо собi потроху... А звiдкiля ти зна║ш Сковороду?
- Я списував колись, малим, його пiснi, - зiтхнув Тарас, згадавши себе
у полi бiля овець. - Пишу, спiваю, плачу... Минуло стiльки рокiв, а все не
можу згадувати того без слiз...
- Видать, багато перестраждав?
- Бодай не згадувати!.. Менi вже двадцять дев'ять... А ще п'ять рокiв
тому був крiпаком! - поклав мазок, та так, що пензель переламався. -
Пробач... Ти зна║ш пiсню про Сагайдачного?
- Тодi пiдтягуй! - Поправив на полотнi ледь припухлi, мов у дитини,