"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Знамо. Малороси - його парафiя.
З у┐дливим залiзним скрипом зiйшлися стулки брами, i Петербург вiдплив
кудись у невiсть. Душа Тарасова була ще там, на волi, на розбагнючених
весною вулицях, бiля Неви, на набережнiй, де Академiя, в якiй пiзнав вiн
щастя вiдчути себе людиною, а не рабом, в якiй пiднiсся до осяйних вершин
мистецтва, а тiло, сам вiн, власне, його жива натура, невiдворотно
вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалi й знищення людського в
людях.
Сидiв, не знаючи, що ма║ дiяти, i вiдчував, як кожна найменша часточка
його ║ства кричить, вола║, рветься на свiт, на вiльну волю, якою вiн не
навтiшався за дев'ять рокiв. Десь з глибини душi, а може, й тiла повiяло
старим, забутим холодом його крiпаччини, як повiва║ з яру серед весни
останнiм чорним льодом...
- Ось вiн,- кивнув на нього офiцер чиновнику в партикулярнiм одязi,
який прийшов прийняти бранця.
- Папери з ним?
Жандарм зiскочив з воза, зняв чемодан з печатями.
- Чудово,- потер чиновник руки.
- Добридень вам,- сказав Тарас, здивований його неввiчливiстю. При┐хала
у двiр людина, а вiн...
Чиновник глянув на офiцера, який лише стенув плечима, зиркнув кра║чком
ока на двох жандармiв, що саме вийшли з флiгеля, i, гасячи в очах веселi
бiсики, вклонився гречно "гостевi":
-Ласкаво просимо, ваше високоблагородi║! Давно на вас чека║мо. Свiтлиця
вже приготована...
Тарас стрибнув на землю.
- Смiятися з чужого горя...
- Pardon, mоn cher[1],- вклонився знову.- Вибачте! Я геть забув, що маю
дiло з художником i сочинителем поем та вiршiв... Сидоров! - гукнув
жандарма, який стояв на вартi бiля дверей у флiгель.- Вiзьми його й замкни
у вiльнiм номерi!
Синьомундирий Сидоров пiдскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так
нiби звiдси можна було втекти посеред дня, при всiй чеснiй компанi┐
жандармiв та чиновника, i мовив хмуро, з притиском:
- Вперед!
Спрямовуючи багнетом, погнав його в однi, у другi дверi й сердито
хряпнув третiми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у
замку, хтось щось сказав до когось у коридорi, i стало тихо.
Тарас оглянувся в сво┐й новiй оселi. Вузеньке лiжко, столик, один
стiлець... I тут помiтив грати, якi прийняв спочатку за звичайнiсiньку,
хiба що трохи густiшу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати -
рiзновид клiтки, символ неволi, горя, краху людських надiй!.. А ще -
ганьба. Колись, було, в Кирилiвцi в'язниць боялись дужче вiд ран та
смертi... Звiрi й тi у неволi гинуть, а тут жива людина, подоба божа!..
Господи, i той - твоя подоба, що збиткувався, грався iз ним, як кiт iз
мишею, в дворi цього вертепу? I Сидоров, який загнав багнетом його, мов
татя, у клiтку-камеру? I Юзефович ки┐вський, що удавав iз себе людину
чесну й вiддану сво┐й землi, народовi, а в мить тяжку, жертовну вiдрiкся,
зрадив друзiв?..
Сiв на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтiння. Так