"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нiби вiн не ┐хав сюди iз Ки║ва, а йшов чи бiг... Не здатись тiльки б,
витримати!.. Пусте. Вiн просто стомлений. Весь шлях не був нi хвильки на
самотi. Дванадцять днiв дороги, жартiв, спiву i... боротьби з самим собою,
з острахом, що, як змiя, вповзав у душу!.. Вiн навiть ┐х, сво┐х похмурих
стражiв, примусив з ним спiвати улюблених його пiсень.

Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою. Морозенку,
Вся Вкра┐на плаче!..

I смiх, i грiх! Виводили - аж лiс дзвенiв, аж хурман втирав сльозу...
Десь зрошу║ слiзьми дорогу,- сюди ж, у стольний
Санкт-Петербург,Миколина нещасна мати, яку вiн бачив у Броварах... Його
везли, мов на пожежу, i день, i нiч, лиш коней перепрягали, а ┐й ще довго
┐хати... Оце тобi, Миколо, шановний пане Костомаров, i мудрий цар, якому
ти хотiв вiддати пiд тверду руку союз слов'ян, об'║днання
братiв-народiв!.. Вiн хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка,
приймiть вiд нас, од братчикiв!.. Слiпцi! Не перснi з образом святих
Кирила та Мефодiя, не папiрцi статутнi, а сокири, та вила, та гострi
коси!.. Вiшальниковi, катюзi кращих синiв Росi┐ хотiв читати проповiдi про
благочестя, рiвнiсть i всеслов'янську ║днiсть!.. Дитина ║си, Миколо, хоч i
професор...
Почулись кроки, брязкiт,- напевно, збро┐,- рiзка, прихрипла мова. I
знову все затихло...
Невдовзi грюкнули залiзом дверi, хтось увiйшов чи вийшов з тако┐ ж,
мабуть, камери...
Тут уже чимало братчикiв. Вiн достеменно не знав, хто саме, крiм
Костомарова та двох студентiв: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак
сидить - вiн був десь тут, у Петербурзi... Чи то Кулiш та Бiлозерський
встигли перевезтися через кордон, чи ┐х також схопили?..
Iз вулицi ледь долина║ стукiт швидких колiс... Хтось засмiявся
голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чека║? Тяжкi, брутальнi
допити з метою знiвечити, втоптати в твань високi ┐хнi помисли i ┐хнi
душi, виповненi любовi й болю за свiй народ, за люд, що стогне, мучиться
пiд тягарем крiпаччини? А потiм... Потiм буде не те, що бог дасть,- що цар
звелить!
Не згледiвся, як почало темнiти. Помiтив це, коли заклацав ключ у замку
i в ледь прочиненi окутi дверi його спитали басом:
- Вечерять будете?
Хотiв вiдмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати i
не зламатися, треба не тiльки сили духу, а й сили тiла!
- Буду.
- Як ма║те за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах
казенних...
- Спасибi. Ось карбованець,- пiдвiвся з лiжка i пiдiйшов до щiлини.
Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки дверi знову
вiдгородили його вiд свiту, й рвонув тiсного комiра. Кинув на лiжко шарф,
що заяснiв у сутiнках кривавим тихим полум'ям i нагадав чомусь йому
гусара, що на поромi перед арештом хотiв зiпхнуть у воду чемодан... Не