"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ж не ма║ спадко║мцiв. Вiдiйде - i вдiють сво║: надiнуть iмператорський
вiнець особi iмператорсько┐ кровi.
Та й тут помилилися: дядечо Юстин справдi виявився мудрiшим за
наймудрiших. Тодi ще, як сiв на тронi, послав до Верхньо┐ Македонi┐ гiнцiв
з повелiнням: хай хтось iз небожiв кида║ гирлигу, з якою ходить за
вiвцями, й пра, виться до Константинополя. А коли небiж прибув, сказав
йому: "Я старий уже для того, щоб сiдати за лаву i оволодiвати науками,
тим паче у вищiй школi - унiверситетi - сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож
не гай його, вдень i вночi сиди над книгами - мудростями вiкiв. А осягнеш
┐х бiльш-менш, прийдеш i станеш поруч зi мною, допомагатимеш менi править
iмперi║ю i сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителiв i тих, з ким
навчатимешся, iменем мо┐м, натомiсть постарайся осягнути розумом бiльше,
нiж будь-хто, i стати пiд кiнець навчання вище, нiж усi".
Вiн, Юстинiан, теж був не з якогось iншого тiста, таки з дядечкового,
тож пе забарився утямити, куди хилить iмператор, надто коли вiн покликав
його i ще кiлькох таких, як вiн, до Августiопа i повелiв бути його
довiреними в Августiонi. Може, котрийсь iз сенаторiв i втямив перегодом,
до чого йдеться, та було вже пiзно. Iмператор Юстин вiдчув на той час, що
днi його лiченi, й усиновив обiзнаного з науками як i з сенатськими
премудростями небожа сво┐м чи не останнiм едиктом,-- тпм, иа якому стояло
по звичне для всiа "Я нричiгiаи", сiинли набагато значимiше: "Я передав
владу над вами i всi║ю iмперi║ю сво║му небожу Юстинiану Першому".
Хай та воля iмператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собi
волосся, збагнувши, що сталося в iмперi┐ i в чи┐ руки потрапила iмперiя, -
дарма. Таким було велiння долi, так мало вже й бути: вiднинi на
iмператорському тронi сидiтимуть пе спадко║мцi Зенона i його вдови
Арiадни, ба навiть не родаки Анастасiя, сяде рiд Юстинiв з далеко┐
Македонi┐ i сяде надовго. Бо хто насмiлиться чинити всупереч заповiту,
коли той Юстинiв наступник мав уже сво┐х прихильникiв i в сенатi, i серед
гвардiйцiв?
Юстинiан спиня║ться перед глибоко посадженим у стiнi, вiкном
iмператорського палацу i довго дивиться в далину, що стелиться через
Босфор i десь далi. Он скiльки лiт минуло вiдтодi, як надiли на нього
iмператорський вiнець i посадили на мiсце покiйного дядечка. Жарти хiба -
понад тридцятьi За цей час померли не лише тi, хто рвав на собi волосся,
шкодуючи, що якийсь пройдисвiт з iллiрiйцiв зу- 'я мiв напустити туману i
лишити всiх у дурнях, померли; навiть тi, хто пам'ятав, з якого
роду-племенi iмператор Юстинiан, як став вiн повелителем найбiльшо┐ на всю
ойкумену iмперi┐. То давно, в першi лiта його присутностi на тронi,
кричали на iподромi: "Було б лiпше, коли б не народжувався твiй вiтець
Саватiй! Вiн не породив би вбивцю! " Тепер нема║ кому кричати. Та й не
посмiють. Он який слiд лишив по собi в iмперi┐, а вiдтак i в пам'ятi
людськiй. "Який? - вигульку║ котрийсь iз тих, що дозволяли собi ширити на
iподромi роти й кидати в його бiк обурливi фрази. - Той, що кривавив землю
на численних бородищах в пiвнiчнiй Африцi, Iталi┐, в багатолiтнiй рiзанинi
з готами, персами, де лягли з тво║┐ ласки сотнi i сотнi тисяч, чи той, що
укоротив вiку тим же тисячам, а то й мiльйонам громадян iмперi┐, не кажучи
вже про рабiв, через нечуванi до тебе побори, пайвигадливiшi податi?"
"Не тiльки, - Юстипiан оберта║ться в тоii бiк, звiдки, смикнули його за
руку, i прийма║ позу легiонера, що налаштувався до бою. - Ви, либонь, ото