"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторасенатори, як i цирковi партi┐, схилитися па бiк гвардiйцiв. "Лiпше буде, -
сказали собi, - коли iмперi║ю правитиме в усьому покiрний нам смерд, до того ж лiтнiй i бездiтний, анiж владппй i пiдсту┐ший ║внух". Швидко перетасували мiж собою наявиi в сенатi мiсця, пiдняли вiтрила й, упевнившись - корабель iдо сво║ю, раз i назавжди обраною путтю, стали спiвати новому iмператоровi осанну. I во┐н вiн, яких свiт ще не знав, i державця яких iмперiя досьогоднi не мала. Не подивували й тодi, як той во┐н i державця укоротив вiку спершу Амаптiю, котрий мiг не змиритися й торувати путь до iмператорського столу, затим Феокриту, стяв голови популярному на тi часи привiдцi палатiйських легiонiв Вiталiану, iнiцiаторовi фiнансових реформ i вельми впливовiй за Анастасiя особi в iмперi┐ - префекту Преторiя Морину. Важливо, що ┐х, сенаторiв, обiйшов караючий меч i що досягнуто найголовнiшого - нема║ Амантiя. Були, щоправда, iншим спантеличенi: новий iмператор, виявля║ться, не просто собi мало обiзнаний з грамотою, вiн неспроможний навiть поставити пiдпис пiд едиктами, що ┐х готують iншi! Спершу ширили очi, потискували плечима, далi почали дозволяти собi шептатися: як бути? Меншi йшли до старших, старшi - ще до старших, а тi, не вiдаючи, що можна вдiяти, робили кам'яними лиця i тим казали: ви про со не вiда║те, вам те наснилось. Та не спить людська мисль, коли зна║: над нею висить i щомитi погрожу║ карою меч. Хай не серед вищих i найвищих, все ж знайшовся в сенатi такий, що прибiг одного досвiтку й вигукнув, подiбно Архiмеду: - Еврика! Я знайшов! - Що саме? - пеповпо поглянули на нього. прочитав") - i того буде доста. Вона засвiдчуватиме пiдданим i всьому свiтовi його грамотнiсть та компетентнiсть в дiлах iмперi┐, i┐у, а поставити таку платiвку не важко. Потiха - велика спокуса, а бажання бачити себе мудрiшим самого iмператора тилi паче. Тож i змагання сенату з iмператором-смердом що далi, то помiтнiше входило в силу, i хто вiда║, чим завершилося б, коли б та ж доля не стала на бiк дядечка Юстина i не нашептала йому: сенатори пiдсовують тобi посмiховиська замiсть едиктiв, а ти розкинь мiмками i пiдсунь сенаторам щось таке, вiд чого у них не лише у лосi закрутило б. I дядечко послухався тих нашiптувань. Перше, що вчинив, став бувати - i доволi часто _ на циркових виставах, збирати в себе i щедро винагороджувати поетiв, якi подобалися публiцi i яким найзавзятiпте аплодувала публiка. Не вiдаючи доти, що таке наука i культура, iмператор став неабияк дбати про ┐хнiй розквiт в iмперi┐, заклав i воздвиг за сво║┐ пам'ятi бiльше, нiж будьхто, наукових i культурних закладiв, церков, яко щирий християнин заходився переслiдувати ║ресь та ║ретикiв i тим примусив служителiв церкви, ба навiть цирковi партi┐ поставити рогом очi й сказати прилюдно: "О-о!", а вся iнша просвiщепна братiя - i найперше поети та актори, не забарилися пiдхопити те "о-о" й возвеличити iмператора Юстина в очах непросвiщенних яко мудрого серед мудрих i просвiщепного серед просвiщенних. Нiхто не смiв уже пiдсовувати iмператоровi лживi письмена замiсть едиктiв. Супротивно тому, засвiдчували щирiсть, присягалися в вiрностi, хоча позаочi й уповали па час. Юстин, гадали собi, похилий вiком, до того |
|
|