"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

VI

Флавiю Петру Саватiю Юстинiану не було пiдстав парi пати на давно
померлу й забуту в житейських клопотах матiр. Як би там не було, не хтось
iнший - таки вона, убога селянка з Верхньо┐ Македонi┐, винагородила його
по тiльки ликом i статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту,
може, найщасливiшою з усiх смертних. Хто вiн був, коли правився з
загубленого мiж гiр, iiiiгому не вiдомого селища Таурiсiй у та║мничу
столицю Вiзантiйсько┐ iмперi┐? Звичайнiсiнький пастух: босий,
паiiiвзодягнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на головi i з
полотняною бесагою за плечима. А он як обернулося; став iмператором
найбiльшо┐ в свiтi iмперi┐, повiювладним володарем мало не пiвсвiту -
всi║┐ Передньо┐ А-п┐ з числоiiпшiи провiпцiямп, почшiаючi┐ дiд Палестини
Сiрi┐, Аравi┐, Фiшкi┐, Миси┐штамi┐ м кiнчаючи Вiрменi║ю' а ще Понта
Пелемона, кленоионта, Дакi┐, Фракi┐ стародавнього Iллiрика i ще
стародавнiших грецьких провiнцiй полупочпо┐ Африки, мало не всi║┐ Iталi┐.
Чи це так собi i чи тому тiльки, що в Константинополi сидiв тодi, в день
його, Юстинiаново┐, появи, кревний дядечко в 'iпостасi iмператора Юстина?
Ба нi, пе тiльки тому. Була ще й воля Всевишнього, покликана молитвами
матерi, що проводжала сина в таку далеку i таку попевну путь, як була й
дарована тi║ю ж матiр'ю в день появи Флавiя Петра Савагiя па свiт всеблага
заступниця - доля. Це вона подбала тодi ще, як Флавiя колисали в колисцi,
аби iмператор Анастасiй не залишив для трону, на якому он скiльки
возсiдав, спадко║мця, аби серед тих, хто щойно оплакував його,
восторжествувала не злагода - ворохобня, i така що не лишала найменшо┐
надi┐ па примирення. Сенат, цирковi партi┐, аристократи Константинополя
уповали на Iпатiя Анастасiйового небожа, а всесильний Амантiй, тимчасо^
вий правитель по Анастасiю - на розпаленi в собi'жадання: нi в якому разi
не випустити з рук даровану богом владу. I пiшло, i завертiлося. Поки
аристократи справляли по Анастасiю поминки та обходжували Iпатiя (а то ж
як слiд було втокмачити йому, чого сiда║ в .iмператорське крiсло, чию руку
ма║ тримати, коли сяде), Амантiй накинув оком на дядечка Юстина,
тодiшнього привiдцю сили що на не┐ спирався трон - iмператорсько┐ гвардi┐,
i сунув йому до рук яко особi впливовiй серед гвардiйцiв немалу купу
солiд, а заодно i повелiння: не скупитися ними сипати щедро й навсiбiч,
одначе з неухильною метою: ' аби гвардiя посадила на трон не Iпатiя, а
Феокрита, особу довiрепу i в усьому покiрну Амантiю. "Досить аристократам
правити нами", - сказав ута║мничено i гнiвно, уповаючи ясна рiч, на те, що
дядечко яко колишнiй плебей вiзьме той гнiв до серця й подба║, аби па трон
сiв Фоокрит, коли вже вiн, Амантiй-евнух, не може сiсти. Не хтось iнший,
саме вона, всесильна i всеблага доля, надоумила тi║┐ дни-' пи й сенаторiв
не поступатися сво┐м, вiддати скипетр iмператора кому завгодно, тiльки пе
Амантiю i його креатурi_ Феокриту. "Прiч ║внухiв!" - заволали й почали
гуртуватися та розкидати мiзками, хто може стати Амаптiю на перепуттi.
"Юстип, привiдця iмператорсько┐ гвардi┐!" - пiдказала та ж доля, i
оскiльки iншо┐ сили при Августiонi справдi не було, а дядечко Юстип теж
був особою не без олi┐ в тiм'┐, обернулося так, що гвардiйцi по стали па
бiд Феокрита, одначе не стали й на бiк Iнатiя, проголосили i'.iпрратором
Пiлпптi┐ Юстiпiп. Лмиптнii лмуiпнiвiп бупубрити голову в плечi, а