"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Маю податися до утигурiв. Не з тисячами, - пояснив, аби знали:
йдеться не до сiчi, - подамся з сотнею вiрних й i лiпших. Хай утигури
бачать i вiдають, хто ми.
- Сподiва║шся, це дасть щось? - перепитав котрийсь, будучи певним: хан
┐де до Сандiла на перетриктацi┐.
- Сподiваюся.
Мало було вiри в очах радних. "Молодiсть, молодiсть, - казали вони. -
Тiльки нею й можна пояснити цю легковажнiсть". Проте вголос не перечили
Завергановi. Нехай по┐де, коли так хоче, хай обсмалить сво┐м сподiванням
крильця.
А хан взяв та й обсмалив ┐х пiiздючцi-зневiрi, що засiла в помислах
кметiв: повернувся через седмицю-другу й :┐ оголосив усiм: бере собi в
жони наймолодшу доньку хана Сандiла Каломелу. Чули, висватав серед
утигурiв жону, а то не якась там абищиця, то видима певнiсть: бути миру та
злагодi мiж утигурами i кутригурами, бути благодатi! Родаються ж бо, а
родаки мусять жити мiж собою так, як i належить родакам. Тим паче, що на
те ║ й iншi резони.
Всяк зна║: утигури - кровники кутригурам. Були часи, коли одними
стiйбищами жили, спiльно в походи ходили i здобували в ратних потугах
звитягу за звитягою. Вiдтодi ж, як не змирили мiж собою хани-брати та
подiлились на два роди-племенi, гейби з путi збилися. Умикають однi в
одних дiвиць, йдуть у стiйбища татями i викрадають комоней, часом - i
отари овець, череди корiв. А де татьба або ж насильно умикання - там
злоба, де злоба - там i мста. Тож i дiйшло мiж крвними колись племенами до
справжньо┐ сiчi,ганебного гвалту i полону.
Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсiм недавно став на
мiсце вiтця свого - привiдцею кутригурiв - та й лiтами надто молод, а ба,
як мудро розмислив: не мстою-злобою вiдповiда║ Сандiловi за татьбу -
сватанням i тим возвеличу║ себе в очах усiх. Бо це таки добра прикмета.
Вона засвiдчу║ й упевню║: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана
чека║ найзаповiтнiше - мир i згода, злагода i благодать.
Хай пособля║ йому Небо у шлюбi жаданiм, а ┐м, кутригурам, у заходах
цих, на добро i добробут нацiлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди,
зупиняться вже i не кочуватимуть далi, пiд меч i зашморг непевних сусiдiв.
Бо куди справдi йти, на що покладатися, коли дiйшли до краю? Були
володарями земель на Дону - i пiшли з Дону, були на полуночних та
полуденних берегах Меотiди - i знов пiшли. Нинi не лiпшi часи переживають.
Зi сходу тиснуть на утигурiв обри, а утигури - на них, кутригурiв, у
полуночнiй сторонi давно i твердо усiлись анти, на захiд сонця, мало не до
моря - знову анти, за антами сидять роме┐ та склавини. Хто пустить у тотi
землi, коли там ║ свiй люд? Треба шукати спiлки з утигурами, тодi й обри
не смiтимуть бути такими, як е нинi, i анти визнають за достойних уваги i
шани сусiдiв.
Ханового стiйбища не пiзнати нинi. По один бiк широкого, добряче
втоптаного за цi днi подвiр'я, стоять вистеленi барвистими килимами,
оббитi зсередини бiлою повстю фургони-повози - i по другий також. То оселi
для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять
крокiв вiд повозiв - теж по один i другий бiк - святково застеленi i
заставленi стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей i тих
кутригурiв, що ║ найближчими родаками та кметями-содругами князевi. Саме ж