"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

подвiр'я у стiйбищi, а надто околi┐, що прилягають до стiйбища, - для всiх
iнших, званих i незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлi ханово┐
обраницi, i тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибинi
подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за рiкою,
височi║ над усiм стiйбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий i
величний. То i ║ та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою.
Челядь те й робить, що сну║ мiж столами, стара║ться зробити все, що
належить робити ┐й до появи гостей. А бубни, сопелi, рiжки повмовкають
узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед стiйбищем,
де возсiдають на узвишшi зугарнi на витiвки потiшники i куди кличуть
збадьорюючi звуки ┐хньо┐ музики. Хтось iз молодцiв почува║ себе безсилим
перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться осiбно, й
заохочу║ котрусь iз них до танцю. Його одвага ста║ спонукою для iнших, i
вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповню║ться тi║ю молодою
пагiнню кутригурських родiв, для яко┐ воседля хана з молодою ханшею -
добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв.
Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й виспiвувало
себе завзяттям тiло. Найбiльше вогню вкладають вони у танок, так
злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна
славиться ┐хнiй рiд i який донинi лиша║ться чи не найдостойнiшою пишнотою
роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та
манiрним вигинанням тонкого стану святково зодягненi дiвицi i якими
вiддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки.
Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед ким i
нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого
заступлять дiву вiд бiди-напастi. Як i заступали вже не раз. Коли не в
минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй сутичцi-сiчi.
Бо чомусь так склада║ться, що рiд ┐хнiй постiйно мусить захищатися вiд
iнших родiв. Як i самi вони в сво┐м родi. А хто захистить ┐х, коли
сплохують i не захистяться? Для того й ║днаються в рiд, аби вiн множився й
множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й ║днаються!
Один танок поступа║ться мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються
отроки та отроковицi на колi, як мiня║ться й саме коло. А люд громадиться
й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'┐зду до ханового стiйбища,
позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало
його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з них, правдиво,
найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали перепочити та
перекинутись словом.
- Пора б уже бути хановi з сво║ю утигуркою, - зауважу║ чи й нарiка║
котрийсь.
- Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багато┐ наречено┐ довго ждуть.
- Гада║те, багата?
- А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку.
Бесiда вкорочу║ час i все ж не так швидко, як хотiлося б. Та всьому
наста║ край, настав вiп i цьому очiкуванню. В пiзню пообiдню пору
вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх:
хан наближа║ться вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та сопелi,
уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на кому
лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися мерщiй до
вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звiдтам надiйно палаючi