"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

головешки й стали з ними напоготовi: як тiльки хап наблизиться до стiйбища
й вiзьме пiд сво║ накриття наречену, мають запалити згромадженi по одну i
другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, iншi ставали при в'┐здi у стiйбище
й готувалися зустрiти належно ту, що вiдсьогоднi ма║ ввiйти в Заверганiв
рiд i стати вогнищанкою в його родi. Пiдiйшли ближче до в'┐зду й сурмачi,
усi цiкавi. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власнi очi
пересвiдчитись: чи ж достойна ┐хнього хана.
А комонник близько вже. Ось-ось над'┐де й оповiстить: радiйте,
кутригури, воседля почина║ться. Бо й без тих оповiщень бачили: валка з
ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати
того видива, заради якого зiйшлися.
Хан ┐хав попереду, у супроводi во┐в та кметiв сво┐х, його обраниця -
певно, в одному з численних повозiв, що правилися слiдом за комонниками.
Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап
зiйшов з огира й попростував до переднього повозу, до жiнки клопоталися
вже бiля його наречено┐. Пождав, доки поправлять на пiй вбрання,
утихомирять словом, i вже потiм сказав усiм, а найперше Каломелi:
- Хай наречену мою не бентежить те, що пiдемо мiж вогнiв, - кивнув на
багаття, що розгорялися вже й палахкотiли дужо. - Я буду поруч.
- Таких, як паша Каломелка, - заступилася старша з сестер, - вогонь не
страшить. Вона у нас непорочна.
Дiвчина нiчого не сказала па те. Мовчки потупила збентежений хановим
усмiхом зiр, мовчки й рушила, коли хан узяв ┐┐ за руку й повелiв iти.
Сестра правду сказала: ┐й нема║ чого страхатись вогню, охоронця роду
Заверганового. Усiм i кожному може заприсягти: нiчого лихого не помишля║
су протi┐ того роду Раз так сталося, що хан обрав ┐┐, а вiтсць повелiв
бути хановою, вона буде i в оселю, що назве вiн ┐хньою домiвкою не понесе
анiчого порочного чи лиховiсного. Йде неохоче - то правда, наперекiр серцю
- то так, та коли вже мусить iти, то йтиме такою, як мати породила. Тож
прiч пiшли страхи, негоже думати про них i брати на карб Небом
заприсяга║ться: негоже! Ось тiльки вгомонити себе не сила. Бо й таке може
статися: сама не вiда║, що несе в Заверганову оселю. к ж бо донькою чужого
роду i чужих поконiв. Що коли дума║ про себе одне, а насправдi ║ iншою?
Вогонь, яко охоронець ханово┐ оселi, узрить те i не пропустить тако┐, духи
ханового роду стануть супроти волi самого хана i передусiм супроти не┐. А
стануть - спопелять.
Чомусь подумалося в останню мить: вороття нема║ i вороття не буде вже.
кдина надiя на того, хто ║ тут володарем, а вiдтак i повелителем. Тож
нiчого не лиша║ться як горнутися до нього й шукати захисту.
З боязнi та непевностi не бачила, як зустрiча║ ┐┐ згромаджений по один
i по другий бiк вогненно┐ путi люд. Знала: вiн ║, бо завважила його тодi
ще, як наближалася до стiйбища, певна була, по┐да║ ┐┐ очима, а
пересвiдчитись, що так i ║, неспроможна: усе i всiх заслоня║ вогонь та
страх перед вогнем. Он як палахкотить вiн, та тягнеться до тiла, та
норовить лизнути сво┐м гарячим язиком ┐┐ й без того розпашiле тiло. Коли
не помиля║ться це вже Друге вогняне кiльце поминула. А скiльки ║ ще ┐х
попереду, не спромоглася полiчити, заслiплена людом, що рябi║ в очах,
урочистостями, що наближалися. Тепер i поготiв неспроможна. Анi волi, анi
сили в тiлi, анi пам'ятi яко┐сь. Коли б не хан i не його мiцна рука,
певно, упала б отут, мiж вогню, а то й пiшла б, затуманена безвiллям, на