"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

фракiйцiв вiд напастi.
Ждала, коли стихне хода вiстуна, чи збиралася з мислями василiса, -
вагкко сказати. Стояла при входi, виважувала допитливим зором Юстинiана й
вiдмовчувалась.
- Цi варвари не дадуть спокiйно дожити вiку, - перший озвався
iмператор. - Усiм сто┐ть в очах i в тiм'┐ багатство Вiзантi┐, всi прагнуть
поживитися ним. Лiзуть i лiзуть, мовби тi пруги.
- Коли прийшли лиш за багатством, - пiвбiди. Гiрше, коли справдi хочуть
поселитися.
- Нащо вони менi, раби i конюхи! - розгнiвався Юстинiан. - Сво┐х не
маю?
- I я кажу: нащо? Гнати треба, i негайно. Василеве не обiзвався. Мiряв
простору залу Августiопа й сво║ щось думав. Зрештою надумався й покликав
придворних.
- Де зараз полководець Велiсарii?
- Далебi, спочива║ пiсля виснажливих походiв.
- Скажiть йому: поволi наем бачити у себе.
I вже тодi, як придворний мав намiр iти, додав:
- I небожу мо║му Герману те саме скажiть. Феодора, як i завжди,
лишалася не по-жiночому зосерод/шшию i думною. Та ось очi ┐┐ загорiлися
пiшим, пiж досi, вогнем i, як здалося Юетинiанивi, хай i iiеiiримiтно, все
ж розширились.
- Кого ж пошлеш, василевсе, з Велiсарi║м? Тi рештки, що ма║ш у
Константинополi та околiях, чи вiд Наросса вiдкличеш когорти?
- Може, й рештки, що вдi║ш. Важливо, аби було кому вести ┐х. Там, у
провiнцiях, злютують силу i з провiнцiйних когорт. Гада║ш, нема║ чи замало
┐х? Привiдцi бевзi i страхопуди - ось в чому вся бiда. Поховалися по
фортецях i ждуть милостi вiд iмператора.
- Можливо, й так. Поява Велiсарiя серед тих, що вийдуть супроти
кутригурiв, не завадить. Одначе я на тво║му мiсцi покликала б насамперед
слiв, котрi не так уже й давно укладали ряд iз утагурами та обрами. Хай би
нагадали i обрам, i утигурам: брали солiди, давали обiтницю бути на боцi
Вiзантi┐, стинатися з усiма, хто йтиме у ┐┐ обводи з полуночi, то хай
стають тепер на наш бiк.
Юстинiан не поспiшав радiти знахiдцi iмператрицi.
- То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших мiхiв солiди й
забули про обiтницю. Iнший уклали ряд i саме з кутригурами: Сандiл вiддав
за ┐хнього хана свою дочку.
- Це ще не каже: забув про укладений iз нами ряд. Iз кутригурами Сандiл
не пiшов все-таки. Збагни, василевсе: не пiшов! А коли так, не зовсiм,
виходить, забув.
Iмператор зиркнув на не┐ i замислився.
- Не пiдуть, Феодоро, утигури на кутригурiв. Де ти бачила, щоб родак
iшов на родака?
Василiса не осмiхнулася, одначе щось схоже на усмiшку накреслилось на
┐┐ устах, заiскрилося в поглядi.
- Ну, а обри?
- Обрам, щоб iти па кутригурiв, треба вторгатися в землi антiв чи
утигурiв.
- Ти забува║ш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж