"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторафракiйцiв вiд напастi.
Ждала, коли стихне хода вiстуна, чи збиралася з мислями василiса, - вагкко сказати. Стояла при входi, виважувала допитливим зором Юстинiана й вiдмовчувалась. - Цi варвари не дадуть спокiйно дожити вiку, - перший озвався iмператор. - Усiм сто┐ть в очах i в тiм'┐ багатство Вiзантi┐, всi прагнуть поживитися ним. Лiзуть i лiзуть, мовби тi пруги. - Коли прийшли лиш за багатством, - пiвбiди. Гiрше, коли справдi хочуть поселитися. - Нащо вони менi, раби i конюхи! - розгнiвався Юстинiан. - Сво┐х не маю? - I я кажу: нащо? Гнати треба, i негайно. Василеве не обiзвався. Мiряв простору залу Августiопа й сво║ щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних. - Де зараз полководець Велiсарii? - Далебi, спочива║ пiсля виснажливих походiв. - Скажiть йому: поволi наем бачити у себе. I вже тодi, як придворний мав намiр iти, додав: - I небожу мо║му Герману те саме скажiть. Феодора, як i завжди, лишалася не по-жiночому зосерод/шшию i думною. Та ось очi ┐┐ загорiлися пiшим, пiж досi, вогнем i, як здалося Юетинiанивi, хай i iiеiiримiтно, все ж розширились. - Кого ж пошлеш, василевсе, з Велiсарi║м? Тi рештки, що ма║ш у Константинополi та околiях, чи вiд Наросса вiдкличеш когорти? - Може, й рештки, що вдi║ш. Важливо, аби було кому вести ┐х. Там, у ┐х? Привiдцi бевзi i страхопуди - ось в чому вся бiда. Поховалися по фортецях i ждуть милостi вiд iмператора. - Можливо, й так. Поява Велiсарiя серед тих, що вийдуть супроти кутригурiв, не завадить. Одначе я на тво║му мiсцi покликала б насамперед слiв, котрi не так уже й давно укладали ряд iз утагурами та обрами. Хай би нагадали i обрам, i утигурам: брали солiди, давали обiтницю бути на боцi Вiзантi┐, стинатися з усiма, хто йтиме у ┐┐ обводи з полуночi, то хай стають тепер на наш бiк. Юстинiан не поспiшав радiти знахiдцi iмператрицi. - То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших мiхiв солiди й забули про обiтницю. Iнший уклали ряд i саме з кутригурами: Сандiл вiддав за ┐хнього хана свою дочку. - Це ще не каже: забув про укладений iз нами ряд. Iз кутригурами Сандiл не пiшов все-таки. Збагни, василевсе: не пiшов! А коли так, не зовсiм, виходить, забув. Iмператор зиркнув на не┐ i замислився. - Не пiдуть, Феодоро, утигури на кутригурiв. Де ти бачила, щоб родак iшов на родака? Василiса не осмiхнулася, одначе щось схоже на усмiшку накреслилось на ┐┐ устах, заiскрилося в поглядi. - Ну, а обри? - Обрам, щоб iти па кутригурiв, треба вторгатися в землi антiв чи утигурiв. - Ти забува║ш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж |
|
|