"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

таке суворе i вбоге, таким холодом вiяло вiд ┐┐ бiлих оголених стiн i вiд
сiро┐ кам'яно┐ пiдлоги, що серце Залiзняковi стислося при думцi, що його
юний товариш доброхiть ув'язнив себе в цiй тiснiй домовинi.
Схвильований, приголомшений, вiн мовчки спинився посеред келi┐. Чернець
помiтив, яке враження справило його житло на Залiзняка.
- Сiдай, пане полковнику, - промовив вiн, показуючи на ослiн, - будь
дорогим гостем, даруй тiльки, що нiчим менi тепер пригостити тебе, як
бувало колись.
- Ех, яке там пригощання! - з сумом промовив Залiзняк. - Дай обняти
тебе щиро, мiцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! -
примовляв вiн, стискаючи Найду в обiймах i гаряче пригортаючи його до
сво┐х могутнiх грудей. - Подумай тiльки, два роки тебе оплакувала вся Сiч,
усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом
озвався!..
- Знаю... але я не мiг...
- Не мiг? Ех, ех, отак дiти про матiр пам'ятають! Та розкажи, голубе,
що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не
доберу... в мене мозок горить... Я ж тебе, як рiдного брата, люблю, та й
усi, всi...
Слова Залiзняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвiтилася
ясна радiсть, а обличчя зашарiлося. Вiд глибокого хвилювання йому
перехопило подих...
- Врятувався од ворогiв i сховався в цiй обителi, - промовив вiн з
зусиллям.
- То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд цi║ю чорною рясою вiд
переслiдування панiв? - радiсно запитав Залiзняк.
Якусь хвилину Найда мовчав, потiм пiдвiв поволi голову й промовив хоч
тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залiзняка.
- Нi, пане полковнику, я вирiшив не скидати ┐┐ вiдтепер нiколи.
Залiзняк мимохiть вiдсахнувся.
- О господи! - скрикнув вiн iз щирим смутком. - До чого ж ти дожилася,
нещасна Укра┐но, коли найкращi сини тво┐ цураються тебе й лишають на
загибель┐
- Не цураються й не лишають, батьку, - поквапно мовив Найда, - i за
монастирською стiною можна послужити вiтчизнi й вiрi...
- Ха-ха-ха! - злим смiхом перебив його Залiзняк. - Жарту║ш, друже! Ти
служитимеш постом та молитвою собi, а не Укра┐нi! А ляхи тим часом
поневолять народ, повернуть всiх у пiд'яремних волiв, заведуть силомiць в
унiю, знищать до-брочестя, поруйнують нашi храми! Де прихилить голову тодi
наш нещасний народ? Нi, нi, не так ти думав ранiше, не так говорив! Не час
тепер для посту й молитви!
Голос Залiзняка зазвучав грiзно й суворо.
- Воiстину настав час, коли не тiльки козаки, а й дiти повиннi
оперезатися мечем i виступити на брань!
- Для чого, навiщо? - зiтхнувши, запитав чернець.
- Навiщо? - перепитав Залiзняк i подивився на Найду сповненим обурення
поглядом. - Чи я одбiг розуму, чи тво║ серце замерзло в грудях! На те, що
коли ми й тепер не згурту║мося й не вiзьмемо в руки меча, то наша Укра┐на
загине навiки!
- Вона й так приречена на загибель, - тяжко зiтхнув Найда. - Нема║