"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

послано вiд Запорозького вiйська до Глухова, у гетьманську канцелярiю, та
в iншi мiсця з листами до значно┐ козацько┐ старшини. Пробув вiн там
мiсяцiв два i без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося
Залiзняковi, повернувся вiн трохи заклопотаний чи засмучений, але не
бiльше. Потiм вiн пiшов з гайдамаками в Польщу, та там i пропав.
В однiй сутичцi з ляхами, коли перевага виявилась на боцi полякiв i
гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали
товаришi скрiзь, але марно, i всi подумали, що Найду наздогнали ляхи i
вбили. I нараз ця зустрiчi
Залiзняк почав з нетерпiнням чекати закiнчення служби. Чекав вiн
недовго. Незабаром почувся голос i║ромонаха, що промовляв слова останньо┐
заамвонно┐ молитви. Люди заворушилися; однi пiшли до виходу, iншi почали
проштовхуватися вперед, щоб поцiлувати хрест. Залiзняковi довелося пустити
в хiд сво┐ могутнi плечi, щоб проштовхатися до дверей. Догнав вiн молодого
ченця вже на папертi. Той, як видно, чекав його.
- Менi треба поговорити з тобою, друже мiй коханий, зараз, негайно, -
звернувся Залiзняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.
- Радий бачити тебе, пане полковнику, - вiдповiв чернець, потуплюючи
очi.
- Але тiльки поговорiмо без свiдкiв. к в тебе окрема келiя?
- к, прошу пана полковника iти за мною.
Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинкiв з маленькими
гратчастими вiкнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, i сам
пiшов уперед; за ним рушив Залiзняк, ┐м довелося пробиратися крiзь густий
натовп прочан, що заповнив весь монастирський двiр.
Мовчки йшов Залiзняк, поринувши в сво┐ думки, як нараз дзвiнкий голос
почувся ззаду i примусив його зупинитися.
- Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що
розмовляв з нами! - долинув до його слуху молодий жiночий голос. -
Господи, який же вiн i гарний, i страшний!
Залiзняк оглянувся й зустрiвся з захопленим поглядом Прiсi. Вони з
братом стояли тут же, осторонь вiд iнших прочан, i дивилися, як виходили
люди з церкви.
На суворому обличчi Залiзняка з'явилася ласкава усмiшка.
- Страшний? - промовив вiн весело, пiдходячи до Прiсi. - Ну, на ось
тобi цю абищицю, щоб пам'ятала "страшного", - вiн зняв з свого пальця
перстень i дав його дiвчинi, що так i зашарiлася. - А тобi, парубче, -
додав вiн, - я подарую, як за┐ду до вас, шаблю на ворогiв i напасникiв
наших. Кланяйтеся ж там од Залiзняка, од Максима, панотцевi Хомi й сво║му
татовi.
Сказавши це, вiн квапливо рушив за Найдою.
Пiдiйшовши до довго┐ будiвлi, молодий чернець вiдчинив низенькi
надвiрнi дверi, й Залiзняк слiдом за ним увiйшов до невелико┐ напiвтемно┐
келi┐.
То була тiсна, низька кiмната з малесеньким гратчастим вiкном i
склепiнчастою стелею. У кутку, праворуч вiд дверей, стояв сяк-так збитий
тапчан з кинутим на нього снопом соломи; бiля вiконця притулився такий же
збитий з дощок стiл, на якому лежали двi-три книги в шкiряних товстих
оправах i велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два
грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келi┐. Усе в нiй було