"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Так, був гетьман, богом даний, а хто тобi сказав, що не дасть нам
господь i другого такого? Може, ║ голова, може, осяяв уже ┐┐ господь
святими думками, - голос Залiзняка зазвучав якось особливо сильно й
грiзно, - може, жде вона тiльки часу...
- Щоб пообрубували ┐й руки, - перебив його Найда.
- Якщо ┐х буде тiльки двi, а якщо ┐х набереться сто тисяч, тодi...
- Не набереться! Без Запорожжя, без Росi┐ не повстане весь народ, бо
вже стомили його всi утиски-муки, вмерла вже й надiя.
- Авжеж, якщо найкращi сини одiйдуть од нього, залишать на смерть, на
поталу, - гнiвно промовив Залiзняк, - а якщо всi з'║днаються, стануть, мов
скеля, навколо одного прапора, тодi й кволi стануть мiцнi, й вiвцi
перекинуться на левiв, i в горлиць повиростають кiгтi... Нi! - Залiзняк
стукнув кулаком по столi з такою силою, що важкi його нiжки заскрипiли й
похитнулися. - Ще поборемось з ляхами! Надiя в нас, та не зарiкаюся
побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам вiда║ш, що серцем воно
незмiнне... А коли що... то на всяку ж криву дiрку, - каже приказка, -
знайдеться й кривий кiлок. Якщо тiльки це примусило тебе пiти в монастир,
ти повинен кинути його й повернутися зi мною на Сiч! Живий бог i жива душа
наша!
При останнiх словах Залiзняка якась сумна хмарка набiгла на обличчя
молодого ченця; тяжке придушене зiтхання вирвалося з його грудей i
завмерло в тишi, яка нараз закралася в сувору келiю.
- Нi, пане полковнику, - промовив чернець пiсля хвилинного мовчання, -
прости мене сам i проси простити все наше славне товариство. Нехай
борються тi, в кого ║ й сила, i надiя, i вiра, а я - мрець, умерла моя
душа, i не людинi воскресити ┐┐!
- Вона воскресне, воскресне, кажу тобi! - скрикнув Залiзняк,
пiдводячись з мiсця. - Ця темна келiя, цi похмурi печери, пости й молитви
заглушили в тво┐й душi надiю. Скинь тiльки оцю страшну, чорну рясу,
вирвись iз цi║┐ душно┐ келi┐ на свiтлий простiр, дай вiйнути тобi в
обличчя нашому вiльному степовому вiтру - i надiя знову повернеться до
тебе: вона ║, кажу тобi. - Залiзняк пiдiйшов до Найди, нахилився до нього
й заговорив: - Терпiння всюди вичерпалося; народ кругом - як порох, для
бочки пороху досить i однi║┐ iскри, iскра знайдеться... вона вже...
У цей час легенький стук перервав його слова. Залiзняк одразу урвав
свою мову й хутко вiдiйшов до вiкна.
Найда пiдвiвся з мiсця й одчинив дверi.
У келiю зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись
Залiзняковi, вiн промовив звичайне вiтання i сказав, що превелебний отець
архiмандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з
мiста Ки║ва прибули архiмандрит Мотронинського монастиря i ясновельможний
пан генеральний обозний Свiчка з дочкою, що всi вже в трапезнiй i ждуть
тiльки пана полковника.
- Гаразд, - вiдповiв Залiзняк, глибоко переводячи подих. - Iду. А з
тобою, друже мiй, я не прощаюсь, - промовив вiн, обертаючись до Найди.
I нараз зупинився здивований, вражений раптовою змiною, що сталася в
ньому. Молодий чернець стояв коло дверей бiлий як полотно, тримаючись за
стiну рукою. Здавалося, коли б не ця пiдпора, вiн не змiг би встояти на
ногах. Чорна ряса пiдiймалася на його грудях високо й поривчасто.
- Не прощаюся, - сказав знов Залiзняк, опускаючи свою руку на плече