"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

заклада║ охотою шию в ярмо, не пiдставля║ з ласкавою усмiшкою спини пiд
канчуки... Тадже й справжня худоба, коли ┐┐ почнеш бити повсякчасно, то й
вона оскаженi║ й пiднiме сво┐х мучителiв на роги!
- Все сi║ того у вас чиниться, що в Польщi нема║ нi ладу, нi влади... а
тiльки гуля║ кулак...
- Ну, а якщо кулак - то хто кого? Проти гвалту - гвалт, проти ножа -
нiж! Нема║ iншо┐ ради!
- О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам i
нарiкати?
- Як же не нарiкати? - захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся
страшний бiль. - Та ми ж залили сво║ю кров'ю весь край i одбилися-таки -
визволилися з лядсько┐ неволi, щоб при║днатися до сво┐х братiв, стати пiд
високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зоста║ться
чинити, як не рiзатися до останньо┐ голови з ворогом? Вельможний пан
диву║ться, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не
призна║мо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що
гайдамачить i шляхта.
- Ну, ну? - усмiхнувся обозний.
- пй-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд'яремний люд!
Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й
розбiйничають, чинять на┐зди на села iнших панiв i на ┐хнi замки: рiжуть,
палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!
- Воiстину так, - пiдтвердив Мельхiседек, - а насильства унiатiв... Ех,
i язик прилипне до гортанi!
- Чутки йдуть, святий отче, чував, - погодився обозний. - Тiльки ось i
губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке
перебiльшення вбача║!
- Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста
правда! - зашарiлась панна Дарина. - Я чула од багатьох, ще в Переяславi.
Пам'ята║те, посол був, - загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, - та й
тут, на хуторi... i калiки, i народ - всi в один голос... Хiба можна,
таточку мiй, не вiрити?
- О велелюбна панно! - заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. - Хай
осiнить тво║ серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей
десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього
мученика, отця i║рея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний,
пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду,
висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика... Невже вам, маловiрнi,
не досить цього свiдчення?
Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд
збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й
нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх
присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук,
то жах перейшов у страшне обурення.
- Боже сил! - вигукнув отець iгумен. - Пощо убо iспиту║ш народ твiй?
Панна затулила обличчя руками й заплакала...
- О, це жахливо, - прошепотiв обозний, опустивши очi.
- Прокляття! - скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця; але,
схаменувшись, зараз же стримав себе. - Даруйте менi, ясновелебнi святi
отцi, мою запальнiсть. Нелюдськi муки, яких завдали цьому нещасному