"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

обозного.
- Що, превелебний отче? - скинув той очима, обдумавши, певно,
вiдповiдь. - Цариця вболiва║ серцем за сво┐х одновiрцiв; всiх скривджених
заклика║ до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi степи,
а в пресвiтло┐ монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь.
Але оружною рукою на Польщу пiти ┐┐ державнiй милостi не випада║ - бо
замоцований ║ Прутський мир, та й сусiднi ма║стати тому опiр чинять.
- Ох, горе, горе! - тяжко зiтхнув iгумен. - Доки, господи, одвертатимеш
слух свiй од зойкiв i стогону народного?
- Спасибi матiнцi царицi за ласку, - обiзвався, помовчавши, Залiзняк, -
продовж ┐й, боже, вiку! Та тiльки ось у чому лихо, - з ласки ┐┐ нiхто
покористуватися не зможе: всi шляхи на лiвий берег Днiпра затасованi, пани
сторожу поставили по Днiпру... втiкати не вiльно, - хiба що птахом
перелетиш, а кого на дорозi впiймають, то для спочинку й посадять на
палю... а то ще й лiпше вигадають: пани на цi штуки мастаки! - Не так
пани, як тi пiдпанки, ксьондзи та вiдступники унiати! - зауважив
Мельхiседек. - А якою злобою та ненавистю переповненi ┐хнi серця - i
повiрити важко! Звiр лютий не шмату║ так здобичi сво║┐, як християни
мучать братiв сво┐х християн, - одбирають у православних все, здирають
навiть останн║ рам'я; нашi храми палять або повертають на костьоли,
святинi оскверняють, i нема║ на латинiв суду! Звiра жене голод, а ситiсть
гаму║ його шаленство; гонителiв же наших не вгамову║ нiщо: нi благання
нашi, нi стогони, нi рiки гарячо┐ кровi - ковзаються, тонуть у нiй жертви
й викликають лише вящу лютiсть у ворогiв наших, непогамовне алкання
кровi...
- Блаженнi ║сте, аще виженуть вас мене ради, - тихо, немов про себе,
мовив iгумен, - бо узрять сонце правди, а гонителi од лютостi сво║┐
загинуть.
- Загинуть! - енергiйно пiдтримав Залiзняк. - А помста?.. Вже коли
гинути, то хоч недарма!
- Ви, панове, - посмiхнувся зверхньо пан обозний, - розбiй повсякчас
чините. Мало не пiвстолiття лл║ться у вас кров, i хто зна║, може, це
розбiйникування й виклика║ лють з другого боку.
- Ясновельможний пане, - блиснув на нього Залiзняк запаленiлим
поглядом, - не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i за свою
волю! Нападники, розбiйники, саме розбiйники, силомiць вдерлись у наш
споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи! А
спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли в нас землi,
добро, вiдняли волю... Нас повернули на пiд'яремний скот, на бидло i не
дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки!
Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення Залiзняка i вiд тих
фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а
тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку.
- Я генеральне не решпектую звiрства, i впорядкована держава нiколи
його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всi, купно з
поспiльством, за панiв себе вважа║те i без правди добро наживати хочете.
Гульнею, та розбоями, та насильствами живете...
- Ех, пане обозний генеральний, - вiдповiв з гiркотою i навiть з
вiдтiнком зневаги Залiзняк, - взяв ти, твоя ясна мосць, грiх на душуi
Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на нього за те, що воно не