"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в каптанi з
адамашки, - важко┐ шовково┐ з опуклими квiтами матерi┐ синього кольору, -
пiдбитому бiлим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з
такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного
лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже не росло
нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала колишньо┐ козацько┐
зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав
i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сидiла його
║дина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри й нiжним
рум'янцем; обличчя ┐┐ не можна було назвати бездоганно гарним, - риси його
були трохи зiм'ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi очi, вiдтiненi
довгими вiями, надавали йому яко┐сь оригiнально┐ привабливо┐ чарiвностi;
особливо гарнi були очi, - виразистi, великi, з поволокою, вони здавалися
на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янiлий
вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей.
Коло панни Дарини сидiв Залiзняк, а мiж ним i отцем Мельхiседеком
примостився згорблений, в убогiй полотнянiй рясi священик. Зморшкувате,
темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було
заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору; бороди в нього майже
зовсiм не було, - куйовдилося кiлька жмутiв волосся, а серед них
вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока, зяяла
червона яма, та й ┐в вiн якось особливо чудно, стиснувши губи й
перекидаючи з щоки за щоку ┐жу.
Обiд був на серединi. Горiлка з солодкими закусками - варенням,
медовими шишечками, iмбиром у цукрi й iншими солодощами - вже була
прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з'явилися срiбнi тарiлки з
юшкою iз минькiв i стерлядi, а замiсть пляшок з усякими горiлками -
шафрановою, деревi┐вкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною на вишневих
кiсточках, - з'явилися сулi┐ з мальвазi║ю, ратафi║ю та наливками й дзбани
з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення.
Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали ┐м належну шану, старанно частуючи
один одного.
Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала все
бiльше й бiльше невимушена i зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла на
злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання.
- Чим же ви возраду║те нас, ясновельможний пане? - звернувся отець
Мельхi-седек до генерального обозного. - Чи благоволила ваша мосць
бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном
Во║йковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська держава на
наше лихо дивиться, i чи не може найласкавiша цариця простягти десницю
свою на захист ║диноплемiнних одновiрцiв, без вини вiдданих на поталу
папiстам i на винищення таке тяжке?
При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе, всi змовкли й
сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання, й присутнi завмерли,
чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек пронизував
його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько ┐┐ не розчув слiв
архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька:
- Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясно┐ милостi Во║йкова, i
пан генерал був у нас!
- I що ж, вельможна панно? - перевiв Мельхiседек погляд вiд панни до