"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi
покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й
святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й
з вершини гори, з захмарно┐ височини огляда║ донинi на пiвсотнi верст
околицi, що лежать бiля ┐┐ пiднiжжя...
Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сi┐, яко
на сих горах возсiя║ благодать божа, i град великий ма║ бути, i церков
багато ма║ бути споруджено".
Так, Ки┐в уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд
захистом святинi й охороною ║диновiрно┐ держави споко║м i безпекою; але
поруч з Ки║вом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном
знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний
народi В одiрванiй вiд сво┐х братiв i славного Запорожжя Правобережнiй
Укра┐нi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв
руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на
безталанну, осиротiлу Укра┐ну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на
Укра┐нi страшна, кривава примара унi┐ й почалася дика розправа...
Позбавлена ║пископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних,
безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська
церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими
командами, що налетiли на не┐. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й
рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював ┐┐ вiд
кревно┐ святинi... Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в
блакитному небi золотий хрест лаврсько┐ дзвiницi. Близький, але
недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й
надiю, - i не вгасала вона багато й багато рокiв!
З'явилися по всiй Укра┐нi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали
православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим
дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю
боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала
нерiвна, згубна боротьба, - нарештi переповнилося гнiвом i.одча║м серце
народу, i спалахнуло востанн║ козацьке серце!
Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi
страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну
Укра┐ну. Кров'ю ворогiв i сво║ю страдницькою кров'ю залили вони землю, але
вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до
ки┐вських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не
дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг
терновий вiнок, не залишили й iмен сво┐х на скрижалях iсторi┐, але, як
говорить ║пископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням
перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з
мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi
вiки".
Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось i виблискувало
на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом
срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що
збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра... В глибинi
небесно┐ блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi
повiвало нiжними пахощами молодо┐ зеленi й меду... З садiв линули спiви
солов'┐в, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка... Все було