"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сповнене нiжними пестощами першо┐ весни.
На широкому лаврському подвiр'┐, викладеному кам'яними плитами,
ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши
шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудово┐
дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi але┐
квiтучо┐ черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто,
розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи
сво┐ сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною
лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр;
тiльки в час благовiсту вставали з сво┐х мiсць чисто всi прочани, побожно
хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'┐
стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з
вулика...
- Ой, лишенько! - не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з
гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою
голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб
роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю?
Висока, височенна... Такого високого нема║ нi дуба, нi явора! Оно хрест аж
за хмари хова║ться...
- А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, - звичайно, святi! -
промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. - Будували сю дзвiницю
дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за
рiк - а воно i ввiйде в землю, що вибудують - а воно i ввiйде... Так ото
п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не
дуже постився абощо... тiльки не витримав... а одинадцять братiв
заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на
нiй золоте яблуко й хрест... Збудували, ченцi i владика освятили все, а
люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися... I що ж би ви думали? -
звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло не┐. - На
свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари...
- Господи, спаси й помилуй! - побожно зашепотiли слухачi.
- I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? -
поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно
пошитiй свитцi.
- Там, тамечки всi до ║диного, - пояснила стара прочанка. - Одинадцять
братiв присвятилися й лягли рядочком у склепi печерному, а дванадцятий
довго поневiрявся по бiлому свiтi та каявся, а наостанку прийшов-таки
помирати в Ки┐в, прийшов i одразу до братiв, що лежали вже нетлiннi, та
так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили... От вiн, дванадцятий, -
до них: "Що ж ви, брати мо┐ любi, не зоставили менi, дванадцятому,
мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав, так
одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили дванадцятого до
стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася -
мусив зiгнути ┐┐...
- Ох, прости, господи, нашi грiхи! - зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, -
через те ┐х i звали "бiлоголовими".
- Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, - рай ра║м! - захоплювалася
молода дiвчина. - Куди не глянь - усе чудо та диво! I очей не одiрвеш, а
серце так i завмира║...
- Ти, дiвонько, ось що скажи, - обiзвався старий козак на дерев'янцi,