"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

спираючись на милицю, - вiльно тут усiм молитися православним по рiдному
нашому благочестю, нiхто грецько┐ вiри не утиску║, нiхто церков не руйну║,
а ще прикраша║, i множаться вони щедротами царiв i цариць православних, -
вiд того й благолiпно тут усе.
- Так, такi - обiзвалися на цi слова старiшi прочани. - Тут
благодать... а в нас... Хiба в нашому богом забутому кра┐ можуть
удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять ┐х,
повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви...
- Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники
нашi, що кiнець усiм приходить, - втрутилась у розмову одна молодиця з
виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. - Накинулись на
нас, як скаженi собаки... Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили,
батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували,
скалiчили, майже все мiстечко спалили.
Усi похмуро замовкли.
- Матiр божа! - сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як
полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: - У мене,
Петре, й душi нема║ за нашого тата: i вони ж титарi..
- Що ти, Прiсю? - здригнув i парубок вiд тривоги. - Таке вигаду║ш! Де
Погребище, а де Лисянка?
- I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? - обурився нарештi старий
козак.
- Та з того й пiшло, - пожвавiла молодиця, - начальник лядський ┐здив
ото по економiях, ганяв по ревiзi┐... обдирав нещасних селян i забирав у
наших попiв землi та оддавав ┐х ксьондзам... Ну, так от за┐хав вiн, на
лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв на┐хала сила. От
прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому
робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне
розiслали ┐х по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та
жiнота, та малi дiти... Зiбралися ми, руки лама║мо, а вiдсiчi дати проти
гвалту-насильства не можемо... А тут ще панськi отамани ходять по хатах i
загадують - кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць... Ну, всi
були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати... Та от знайшлась
молодиця, - якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, -
знайшлась i одрадила: "Однаково, - каже, - переловлять i закатують... Ми
краще пiдемо та за потiху - потiшимось i 'самi... хоч i закатують потiм -
так недаремно!"
- Ну, ну! - зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче.
- Ну й пiшли... прости наш грiх. Лавро свята, - перехрестилася
молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. - До ранку всi чортовi пани
були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник ┐хнiй
утiк... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втiк, - додала молодиця
з погрозливим рухом.
- Козак-молодиця! Любо глянути! - схвально вигукнув хтось у шапцi з
випущеним червоним верхом. - Ну й що ж?
- Та отож, - кинула йому, блиснувши очима, молодиця, - потiм налетiла
команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому.
- Та ви б сюди до нас тiкали, - подав голос якийсь чоловiк середнього
вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як
видно, мiщанин, - у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх