"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

далину. I хороше, i дивно, i радiсно ста║ менi, малому, в цiм свiтi...
"Так-так-так", - притира║ться до мо║┐ ноги стара, з перебитим крилом
качка. Вона чогось непоко┐ться, викручу║ рухливу шию i то одним, то другим
оком придивля║ться до неба i трiпоче ║диним крилом. пй щось дуже важливе
хочеться сказати менi, та вона бiльше не зна║ слiв i знову повторю║:
"Так-так-так"^
За високою стрункою дзвiницею, що теж порива║ться вгору, десь у бiлому
пiдхмар'┐ зникають лебедi, але дзвiн ┐хнiх крил ще озива║ться в менi, а
може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?
- От i принесли нам лебедi на крилах життя, - говорить до неба i землi
мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблиску║ струг, яким вiн донедавна
вистругував шпицi.
- Життя? - дивуюсь я.
- Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати:
скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться
грiм у хмарах, а сонце сво┐ми ключами вiдiмкне землю.
- Дiду, а якi у сонця ключi? - ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався
досi, що воно, наче людина, може мати ключi.
- Золотi, внучку, золотi.
- I як воно вiдмика║ ними землю?
- А ось так: яко┐сь добро┐ години гляне сонце iз свого вiконечка вниз,
побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили
за весною, та й спита║ мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць
кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки,
в поля i на воду ключi, а вони вже знають сво║ дiло!
Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:
- Дiду, а сонце не може ┐х загубити, як наша мама?
- Що, що, надзигльований? - мов сiро-блакитнавi, побризканi росою
безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкида║ вгору брови,
потiм одгетьку║ мене вiльною рукою i почина║ смiятись. Вiн дуже гарно
смi║ться, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли
нема яко┐сь пiдпiрки, тодi нею ста║ його присохлий живiт. В таку хвилину
вся дiдова постать перехиту║ться, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота
вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипа║ться дерев'яний
пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.
Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити сво┐х ключiв, воно
┐х десь носить на ши┐ або ув'язу║ на руцi. Так i треба, щоб потiм не
бiдкатись i не морочити комусь голови.
- Дiду, а куди лебедi полетiли?
- На тихi води, на яснi зорi, - пересмiявшись i споважнiвши, урочисто
каже дiд, поглядом показу║ менi на хату i йде до вчорнiло┐ катраги
майструвати колеса.
- "Так-так-так", - погоджу║ться стара качка i ще раз одним оком
погляда║ вгору.
А я стою серед подвiр'я i по-сво║му перебираю дiдовi слова. Передi
мною, наче брама, розчиня║ться дiброва, до мене живовидячки наближаються
далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не
бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.
I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось
незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на