"Станiслав Тельнюк. Гра син море" - читать интересную книгу автора

фарбами на тонко виструганiй дошцi, та й чи насмiлилася б богомазова рука
малювати замiсть звичних заокруглених святих кучерикiв нечесанi Савчинi
патли?!
А проте Тодоровi було дуже шкода, що вiн не встиг намалювати Савку
Скрипника. Хай не на iкону, хай просто так, хай навiть серед грiшникiв у
пеклi!..
Вiн iшов за саньми з дiдом, дивився на людей, що мовчки простували за
двома чорними волами, якi, понуривши сво┐ великi рогатi голови, пускали на
землю тонкi цiвки тягучо┐ прозоро┐ слини, а з ┐хнiх очей текли сльози -
справжнi сльози, такi ж, як i в людей...
За вiдкритою домовиною йшло все село, йшли всi Сугаки - старi й малi,
слабi й здоровi, розумнi й дурнi, бо не було в Сугаках тако┐ людини, яка
не знала б, що то за дiд був такий - Савка Скрипник.
Дiд Скрипник багато бачив на сво┐м вiку. Обходив пiвсвiту отими
неспокiйними ногами, якi нинi, упоко┐вшись навiки, сумирненько лежали пiд
полотниною - аж не вiрилося, що вони в нього такi звичайнi... Бували тi
ноги в таких краях, що про них у Сугаках не всi й чували. Бував дiд
Скрипник в угорських краях, разом з уграми та сербами боронив вiд
басурмана славний Бiлий город, чи Београд, по-сербському кажучи. Було це
все так давно, що хто тодi парубкував, то зараз або на цвинтарi лежить,
або - якщо живий - то древнiй, як дiд Меркурко. Боронив дiд Савка Бiлий
город, та так i не вборонив: велике вiйсько мав пiд сво║ю рукою
агарянський султан Сулейман, отой, що, кажуть, жiнкою укра┐нку Роксолану
тримав; погинули в битвi серби й мадьяри, та й Савка мало не пропав, -
урятувався, втiкши до iталiйцiв. Навчився в iталiйцiв вiн музики, ще й
навчив його майстер-талiянець, як скрипки вистругувати, та таким же
тямущим його учень виявився, що вже йому до кiнця довелося Скрипником
прозиватися... Був iще дiд Скрипник за десятьма морями й океанами - в
такiй дальнiй сторонi, куди цiлий рiк плисти треба; i люди там червонi,
голяка ходять, вiри i не нашо┐, i не турецько┐, а срiбла всякого i золота
у них там хтозна-скiльки... А як заграв ┐м дiд Сав-ка на скрипцi, то все
вiддати хотiли йому тi iндiяни за не┐, та вiн не схотiв музики сво║┐
продавати, бо то була його перша скрипка, i вiн з нею нiколи й нiде не
розлучався, ще й казав; "Умру - з нею й поховайте".
...Везуть дiда Скрипника чорнi воли, роги ┐хнi вибiленими полотняними
стрiчками пообв'язуванi, тягнуть вони сани по дорозi - вгору, до цвинтаря,
а на землi - двi смужки вiд полозiв залишаються, гладенькi, чистенькi, а
подекуди аж блискучi, мов дзеркало. А за саньми несе в простягнутих руках
дiдову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором - онуки та правнуки дiдовi
йдуть, плачуть свiтлими слiзьми, хоч казав колись Савка: "Не плачте, як
умру, менi давно вже вмирати пора, сотню лiт доживаю. Товаришi мо┐ давно
вже там, у пана бога, вже й дiти мо┐ - Василь, Семен та Грицько - життя
сво║ земне скiнчили, вже й онуки постарiли, а правнуки повиростали -
скiльки ж iще чоловiковi жити?!"
Несе Тодор-богомаз скрипочку дiдову на руках, мов дитину. А вона
лежить, вся сонцями обпечена, дощами перемита, вiтрами пересушена - дихни
на не┐, й загра║ сама. Ой, не грають сьогоднi скрипки в Сугаках.
А поперед волiв, пiдскакуючи й пританцьовуючи, бiжить дурний Дода й
вигра║ щось дуже веселе на сопiлячцi - i тому Додi все зда║ться на свiтi
веселим i смiшним, бо вродився чоловiк без клепки, а може, й без двох. Що