"Станiслав Тельнюк. Гра син море" - читать интересную книгу автора

Дивилися на обрiй, на небо - все було, як завше. Небо було чисте й
блакитне, аж густе вiд тi║┐ вже холоднувато┐ блакитi, в повiтрi пахло
хлiбом i дозрiлими яблуками, все навколо було прозоре й спокiйне, мов
намальоване.
I тут iз села почувся дзвiн. Це дзвонар Юхрим, що залишився
видзвонювати по душi небiжчика. Тiльки чому Юхрим дзвонить не так, як
завше?
- Бам-бам-бам! - завалувало над степом, як на пожежу.
- Г-г-и-и! - долинуло вiддаля Додине.
I Тодор ураз здогадався.
Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в головi.
- Бам-бам-бам! - розривався дзвiн.
Невже сталося найстрашнiше? Нi, нi, нi, що завгодно, тiльки не це!..
- Бам!..
I замовк дзвiн.
I здалося Тодоровi, що вiн почув останнiй, страшний, розпачливий крик
дзвонаря Юхрима. Нi, вiн не мiг того крику чути, але чому ж це зупинилися
воли i стало так тихо, нiби не люди, а безплотнi тiнi стояли за Тодором?
Тодор озирнувся i зустрiвся з очима людей. Й тi очi сказали йому те, що
вiн уже знав.
Небо було блакитне й чисте, сонце лагiдне й тихе, степ навколо
жовто-зеленiв, на обрi┐ синiв лiс, якась пташина вгорi заливалася
смiхом-цвiрiнькотом. Здавалося, що повiтря ще дзвенить вiд останнього
"бам" сугацько┐ церковицi, i хотiлося почути ще одне "бам". Але його не
було...
I тодi заголосили, попадали на колiна жiнки i, здiймаючи до неба, до
сонця, до бога руки, заволали:
- Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дiтей!
А назад уже бiг розпатланий Дода, а за ним мчали кiннi верхiвцi.
Це було те, чого найбiльше боялися в цьому краю, - турецький на┐зд.
Якусь мить усi стояли мов укопанi. Безтямними очима дивилися, як
переднiй турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з плiч Доди
злетiло щось кудлате i як Дода - вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий
- пробiг ще кiлька ступнiв, а потiм упав... А з долини виринали все новi й
новi верхiвцi.
Перший отямився богомаз.
- Гей, у кого хоч яка зброя - до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що
то за зброя? Кiлька ножiв, пiстоль... Ото й усе...
Куди вже з такою збро║ю опиратися?
- А може, - донеслося тремтяче з жiночого гурту, - а може, вони ┐дуть
кудись далi? Може, ми ┐м непотрiбнi?
- Цитьте! - вигукнув Тодор. - Розбирайте сани, узброюйтесь,
вiдбивайтесь, бо пропадем ми навiки...
А турки вже близько. Тодор уже бачить ┐хнi обличчя - засмаглi, пихатi
мармизи завойовникiв та розбiйникiв. Попереду мчить одноокий турчин -
мабуть, ватажок цього загону.
Скiльки ж ┐х, тих туркiв? Не менше сотнi... Вони летiли просто на
переляканих людей, летiли з пiднятими шаблями, готовi рубати, нищити геть
усе.
Тодор вихопив пiстоль, прицiлився в одноокого. Прогримiв пострiл, але