"Станiслав Тельнюк. Гра син море" - читать интересную книгу автора

одноокий встиг пiдняти коня ставма, i куля влучила огиревi в голову. Кiнь
упав, притис турка до землi, однак тому вдалося вибратися з-пiд коня.
Турецька лава врiзалася в людський натовп. Останн║, що встиг побачити
Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з випеченим
написом, гамселить направо й налiво...
...Тодор отямився вiд того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потiм
боляче вдарили носком у бiк. Вiн вiдкрив очi й побачив себе на власному
подвiр'┐.
Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той натовп мовчав понуро.
Люди були пов'язанi, а позад них стояли кiннi вояки.
Одноокий турок сидiв на винесенiй з хати лавi i дивився на те, що
робилося бiля повiтки. Дво║ воякiв з його загону били об стiну повiтки
сугацького попа Онуфрiя.
Одноокий сказав:
- Й║тер![1]
Турки вiдпустили попа. Вiн упав на землю. З його рота лилася кров.
Одноокий устав з лави i пiдiйшов до попа:
- Ну? - неголосно сказав вiн. - Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!
Пiп Онуфрiй через силу пiдвiв голову. Прохрипiв, давлячись кров'ю:
- А щоб ти здох без покаяння... собачий сину! Я плюну не на хрест... на
тебе. Я ж тебе знаю - ти Панько з Немi┐, христопродавець!..
I вiн плюнув.
Одноокий вiдскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.
Вiн щось наказав сво┐м воякам. Вони пiдвели попа, поставили на ноги.
- Я тобi вiдрубаю голову, гяуре! - так само тихо й спокiйно сказав
одноокий. - Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!
Вiн махнув шаблею - i попова голова покотилася по землi...
Тодора знову штовхнули пiд бiк:
- Вставай! Вставай!
Вiн пiдвiвся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той змiряв
його важким поглядом.
- То що, богомазе? Ану, покажи сво┐ руки. Тодор мовчав. Йому чомусь
подумалося: що з дiдом - поховали його чи нi, чи, може, й над трупом звели
наругу турки? А де ж скрипка? Вiн нiс ┐┐ в руках. Потiм - турки. Комусь
вiн передав ┐┐, чи що? А кому? Вiя пам'ята║, як стрiляв, убив коня пiд
однооким, пам'ята║, як його Никодим розмахував хрестом... Ой господи, а де
ж вiн?
Ошалiлим поглядом обвiв усе навколо.
- Ти не чу║ш, що я кажу? - так само спокiйно, але вже наполегливiше вiв
одноокий.
Важка нагайка стьобнула по плечу. Аж серце зайшлося.
Боже мiй, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов'язанi
стоять - це що ж? - у Туреччину позабирають? На галери, на млини, качати
воду, на мiднi й залiзнi копальнi... А дiвчат - у гареми, а хлопцiв - кого
в яничари, кого в ║внухи...
Господи милосердний, дай менi найтяжчу кару, тiльки ж виручи мiй
бiдний, нещасний люд... Зглянься над ним...
Два акинджi[2] схопили його за руки й витягли ┐х перед однооким.
Мов крiзь ганчiр'я, долинало у вуха:
- У тебе руки розбiйника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого