"Станiслав Тельнюк. Гра син море" - читать интересную книгу автора

привели менi з самого Мисиру[3]. Чим вiдшкоду║ш цю втрату?
Тодор дивився, де ж це його Никодим.
- Якою ж карою тебе скарати, кажи менi...
Де ж Никодим? Де? Люди, скажiть, де мiй син?.. Знову боляче штовхнули.
Вiн подивився перед себе, на одноокого. Чого це вiн трима║ шаблюку? Що
рубатиме?
I тодi згадалося Тодоровi ║дине вiдоме йому турецьке слово, i вiн кинув
його в пику одноокого.
- Кьопек![4].
- Можеш говорити й сво║ю собачою мовою. Я ┐┐ розумiю. Бо родом таки з
Немi┐. Ну, що ще скажеш?
- Собака!
- Я мiг би тобi одрубати язик за таке, - спокiйно мовив одноокий. - Але
я тобi одрубаю руки, богомазе.
Тодор не встиг ще збагнути його слiв, як одноокий махнув шаблюкою перед
самим його носом.
Вдарило бiля лiктiв - i в цю мить почувся страшний крик:
- Тату!
Це кричав Никодим. Тiльки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було
прив'язано до яблунi, розiп'ято правою рукою до однi║┐ гiлляки, лiвою - до
друго┐, а ноги прив'язано сирицею до стовбура...
Никодим стояв i плакав:
- Тату! Тату!
Тодор заточився назад, махнув сво┐ми страшенно легкими руками i
побачив, що тi┐ руки тримають акинджi i з них тече кров...
- Викиньте собакам цi поганськi руки, - навмисне по-укра┐нському сказав
одноокий i тут же повторив наказ турецькою мовою.
I в цю мить Тодор вiдчув страшний, нелюдський бiль у вiдрубаних сво┐х
руках. Запаморочилася голова, пiшли кола перед очима, загуло у вухах.
Захитався...
- Стiй! Стiй! - сказав одноокий. - Ти ще не таке побачиш.
Зависла моторошна тиша. Лиш звiдкись долинали дивнi звуки - нiби хтось
хапав повiтря ротом.
Одноокий щось говорив до сво┐х воякiв, кров текла з Тодорових обрубкiв
на землю, наморочилася голова, i Тодор думав: хай би скорiше, хай би
скорiше, ось витече вся кров, та й... Господи милосердний, господи
всеблагий, вiзьми мою душу грiшну...
Вiн бачив, мов крiзь червоний туман, як одноокий пiдiйшов до Никодима i
як Никодим щось швидко-швидко почав говорити турковi. Що вiн говорить?
- Змилуйтеся, - просить Никодим.
- Сину, - шепоче Тодор, - не просись, не ганьбись...
- Змилуйтеся, - молить син i хоче на колiна впасти, та не може:
прив'язаний до яблунi. А на нiй яблучата соком поналивалися, як нiколи. А
за тими червонобокими - небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором
Трагiрою...
- Не змилуюся, - чу║ Тодор. - Ти вбив мого во┐на, ти трьох покалiчив. Я
б тебе на палю посадив, та часу не маю...
- Змилуйтеся, - блага║ Никодим.
- Сину, - кричить з останнiх сил Тодор. - Не просись!
Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька