"Григip (Григорiй) Тютюнник. Лiсова сторожка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зносить i сердито пирха║.
Тим часом пiдходить Данило, скида║ з плечей лантух на лямках з мотузка,
знiма║ i ставить пiд стiну сторожки рушницю, одмика║ дверi, промовляючи до
Кузьки:
- Ну, от ми й дома. Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох...
Доки Данило пора║ться бiля замка, Кузька нетерпляче витанцьову║ коло
його нiг, тодi ста║ на заднi лапи, а переднiми упира║ться в дверi, нiби
хоче пiдсобити старому тi дверi одчинити, бо за зиму вони поiржавiли в
петлях, набрякли i подаються неохоче.
Та Данило наляга║ на них плечем, Кузька-лапами, i вони, гучно
зарипiвши, вiдчиняються.
У сторожцi сутiнь та вистояний за зиму холод, що прича┐вся тут ще з
осенi. Кузька хутко обнишпорю║ темнi покутки й натрапля║ на сво┐х давнiх
знайомих: залiзнi граблi, лопату, сапу, ящичок з цвяхами, що пахнуть
iржею, старий розплесканий молоток та коритчатка з насiнням, вiд яких
сходить дух берези, дубка й сосни.
Тим часом Данило виносить на сонце стару ковдру, щоб теплий вiтерець
вивiяв з не┐ холод, згрiба║ в оберемок вологе сiно з лiжка й теж виносить
надвiр: хай сохне. З оберемка випорскують додолу дрiбнi мишенята й сiрими
грудочками розкочуються по долiвцi.
- Ти ба! - диву║ться Данило, високо зводячи брови.- Сиплються, як
горох.
Кузька погнався був за одним, але не догнав. Оббiгав усюди - нема║, то
спинився посеред сторожки, широко розставивши переднi лапи й здивовано
глипаючи на Данила: куди ж вони подiлися?
- Ти не за сво║ дiло не берися,- каже йому Данило.- Ти ж не кицька?
Отож. Ходiмо краще робити опудала.- Дiста║ з-пiд лiжка в'язку всякого
ганчiр'я, бере молоток та ящичок iз червоними вiд iржi цвяхами й виходить
надвiр. Кузька бiжить слiдом, раденько виляючи хвостом, вiн зна║: зараз,
як i торiк, i позаторiк, почнеться найвеселiша робота.
Данило сiда║ на порiжку, розв'язу║ ганчiр'я i по черзi розпина║ в руках
подранi сорочки, штани, пiджаки, кофти, примовляючи:
- З оцього рам'я зробимо, Кузю, мене, бо це моя одiж; з оцього - бабу
Оксьоншу, бо це вона дала кофту й фартушину; а з оцього - дiда
Миколайчика, бо це його пiджак.
Кузька повиску║ од захоплення, бо впiзна║ i стару Данилову сорочку, що
геть розлiзлася на спинi од поту, i кофту крикливо┐ баби Оксьоншi, до яко┐
вiн частенько бiга║ взимку у двiр, щоб поласувати там шматочком хлiба,
впiзна║ й пiджак дiда Миколайчика, що завжди свариться на Кузьку, як десь
його побачить, та грима║:
"Пш-ш-шов вон! Ти курча задушив? У-у-у, я т-тобi!.."
Кузька не займав Миколайчикового курчати, його взяла сорока, тому, коли
побачить дiда, женеться за ним i гавка║ скiльки здужа║: щоб знав, як
нападаться нi за що!
Назбиравши побiля сторожки сякого-такого палiччя, Данило знову сiда║ на
порiжку i заходжу║ться клецькати молотком та цюкати сокирчиною: стукне по
гвiздочку, тесне раз-удруге, пововтузиться з ганчiркою, доки напне ┐┐ на
палицi, хек! - i застромить у землю бiля порога "себе", у сво┐й дранiй
сорочцi та картузi, в якому виходив пiвжиття. Пововтузиться трохи -
виходить "баба Оксьонша"; ще трохи - i ║ "дiд".