"Григip (Григорiй) Тютюнник. Зав'язь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

По той бiк шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона
заграва: то присяде до само┐ землi - i тодi на кутку ста║ поночi й глухо,
то знову шуга║ вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола i молоденькi
осокорчики червоною крейдою - видно, трактористи стару солому палять. Iду
садом на край кутка, до провалля, i вже здалеку бачу маленьку бiлу постать
на обнiжку. То - Соня. Жде... Менi зда║ться, що я ширшаю в плечах,
твердiшаю в ходi i ось-ось пiдлечу. А от голосу - не ста║...
- Соню,белькочу шепеляво й противно,- це ти?
- Нi, це не я,- озива║ться вона i потихеньку смi║ться.- Це - мара...
Потiм мiцно бере мене пiд руку, трошки зляга║ на не┐ теплими пругкими
грудьми.
- Ходiм, я тобi снiг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у Проваллi.
Ми лiземо з кручi в чорну холодну прiрву, пiдпираючи одне одного
плечима i хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллi
справдi пахне талиною, як ото кора з трухло┐ вiльхи, а пiд ногами щось
гуде i рипить.
- Бач, крига,- каже Соня, закидаючи голову i лоско-чучи мо║ пiдборiддя
гарячими губами.- А що, а ти не вiрив...
У небо знову сягнула заграва, i в проваллi повиднiшало настiльки, що
менi ста║ добре видно Сонинi очi. Вони якiсь дивнi: наче й зляканi трохи,
й смiються. У мене починають терпнути ноги i стають як мотузянi. А голова
хилиться, хилиться...
"А що, - думаю, - як я ┐┐ поцiлую, а вона мене - в пику? Бува║ ж так.
Он i в кiно показують..." - i шия переста║ гнутися, дубi║.
А Соня вже й не смi║ться, i очi примружила так сердито, що... Нi. Нехай
краще другим разом.
Отак i стовбичу коло не┐, не знаючи, що й казати, аж доки вона не
озива║ться:
- Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
- Ото, коли б нi! - вигукую, хапаючи ┐┐ за тоненький поперек, але
раптом пiдсковзуюся i з переляком i огидо до себе вiдчуваю, що зараз так i
обербенимось у грязюку. А вона сердито пруча║ться з рук i ошпарю║ мене
злим поглядом.
- Пусти! Силач...
- Пiдсковзнувся,- мимрю,- хiба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисте одверта║ться i мовчить. А в мене перед очима з'являються
дiд Лаврiн, ворушать чорненьким дупельцем на щоцi, оскиряються... Може,
вони ото й правду казали, що - кислички...
Згадка про дiда робить i мене смiливiшим.
- Ну, - кажу, - раз так, то що ж... Беруся рукою за кущ i, твердiше,
нiж треба, упираючясь ногами в кручу, деруся на гору.
- Миколко, а я? - жалiбно шепоче Соня.
I вiд того шепоту у мене наморочиться голова, а серце почина║ калатати,
як дзвiн. Стрибаю вниз, сердито хапаю ┐┐ за плечi i з розгону цiлую в
рипучу холодну хустку.
- Навiщо ж ти... аж за вухо, дурненький...- видиха║ Соня i смi║ться
якось покiрно й лагiдно. - Ходiм уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу ┐┐ вгору на руках, I сили в мене - як у
вола. Огляда║мось на те мiсце, де ми тiльки що гарцювали. Там бiлi║ снiг.
- От чудно, - каже Соня, зiтхаючи, - кругом садки цвiтуть, а там -