"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Перше, що я почув, опритомнiвши, - жiночий голос. Жiнка говорила дуже
швидко, аж захлиналася!
- Вийшла я до базарiвського колодязя по воду, гляну - чорнi║ щось на
дорозi. Зразу злякалася та - назад у двiр. Тодi таки насмiлилась,
пiдходжу, дивлюся: людина. I хворма ваша, бачу ж. Збiгала, покликала
матiр, занесли його в хату - легенький, як пiр'┐ночка. I стогне - страх.
То я мерщiй до вас... Хто ж його так ото покалiчив, сердегу... О,
дивiться: розплющився!
В очах менi стояла червона пляма, i я не одразу розiбрав, що то наша
пiч. Ми всi║ю групою, разом з майстром, робили ┐┐ з залiзно┐ бочки, як
захолодало, гуртом склiпували i проводили крiзь шибку у вiкнi довгу
жерстяну трубу, щоб тепло вiд не┐ розходилося по всiй майстернi.
Бiля мене сидiв навпочiпки майстер i обома руками притискав до лоба
щось холодне. "Снiг..." - упiзнав я. I чув, як по мо┐х щоках за комiр, по
плечах i грудях .стiкають крапельки води й лоскочуться. Нiде не болiло
менi, тiльки в головi щось нiби спiвало нудну тоненьку ноту.
Я спробував поворухнутися i скрикнув: весь лiвий бiк - ногу, половину
грудей, плече - нiби ножем полоснуло, а в головi закалатав глухий дзвiн.
- Не ворушитися! Не во-ру-ши-ти-ся, - лагiдно на казав майстер.
Довкола стояла вся наша група. Хлопцi дивилися на мене мовчки, дехто
злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впiзнав i двох Василiв.
- Васи'... - сказав я так тихо, що ледве сам себе почув. - То - Фрiц...
Я козирок бачив...
- Який Фрiц? - спитав майстер, нахилившись близько до мого обличчя.
- Шофер. Вiн смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив.
- А який номер - не помiтив? - Майстер нахилився ще ближче. - Хоч одну
цифру?
- Я знаю номер! - вигукнув Силка, - Я ще восени запам'ятав: ЩЦ-41-18.
Точно! Я запам'ятав. Вiн ще тодi за нами ганявся...
Майстер пiдвiвся.
- Староста!
- Я! - Гришуха виструнчився.
- Берiть десять душ i на дорогу. Тiльки обережно. О-бе-реж-но!
- Зробимо, товаришу майстер, - сказав Гришуха, нiби аж весело, - Од нас
не втече.
I вiн почав називати прiзвища сво┐х, дитбудинкiвських. Я знаю ┐х. I
подумав; "Од них - не втече..."
- I в лiкарню, негайно пошлiть когось у лiкарню, - сказав майстер.
- Вже послано, Федоре Демидовичу.
Гришуха присiв напроти мене, дивився менi в очi прямо, смiливо, зiницi
йому були густо-чорнi й суворi. Вiн дiстав з-за пазухи шинелi снiданкову
пайку, розгорнув менi долоню i вклав у не┐ окрайчик.
- Бери. Пiдкрiпись. Це твоя. Пiдрубай. Полегша║. Я глянув собi на
долоню: у хлiбовi тьмяно зблискували вдавленi дрiбки солi.
Дивлюся, а в грудях тисне щось - отак недуже, м'яко...


[1] Сеге - сiльськогосподарських
[2] На рубон - ┐сти
[3] Лата - довга жердина або дошка, до яко┐ прибивають щтахети.