"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

в душу, я, напевно, так i не пiдчепився б. А то - дiстав. I вдержався. I
нiяка сила не вiдiрвала б мене вiд борта... Далi було просто: виважився
(недаром дрова тягав та рубав щодня, вистачило сили виважитись), i
опинився в кузовi. Пiшов до кабiни, заточуючись вiд того, що кузов
пiдкидало, та й ноги зморилися, доки бiг, тримаючись за гак. Брезентовий
верх кабiни хлопав на вiтрi, а в кузовi, коли сiв на дно, пахло теплим
борошном. Я нiколи не чув, щоб борошно пахло холодно, завжди вiд нього
дише теплом... Обмацав мiшки, чотири чи п'ять, - так i ║: борошно або
дерть. Я злiг на них боком, дотягся до забужавiлого кабiнного вiконця i
крикнув:
- Дядю! Там попереду два хлопцi йдуть, вiзьмiть ┐х! Скло помалу
опустилося, i я почув:
- Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в мене поката║шся!..
Машина рвонула ще швидше i засигналила довгим злостивим сигналом. Я
став колiньми на мiшки - попереду i свiтлi фар махали руками Василi, Силка
та Обора.
- Спинiться, дядьку! - закричав я, нахилившись близько до вiконця. - Ми
на снiданок запiзню║мося. I вовки кругом! - I побачив на шоферовi шапку з
козирком. "Фрiц! Це ж вiн!"
- Я вас -вiзьму-у... Ви в мене поката║тесь! - сказав Фрiц якимось
звiрячим голосом.
Що за людина?.. Вовк - i той був смирнiший. А цей завезе кудись та ще,
може, й поб'║.
Нiчого, бiля олiйницi, бреше, загальму║. Бiля олiйницi вибо┐ни такi, що
швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самим настилом виямок
буде. Якось устану.
Але нi супроти олiйницi, нi бiля мосту шофер не за гальмував, i я ледь
не перелетiв через борт, якби не втримався за мiшки. На вулицi, ║динiй
широкiй вулицi райцентру, не видно було й душi. Тiльки фари били по вiкнах
та бляшаних дахах одноповерхових будиночкiв. Шофер знову трохи опустив
вiконце i спитав мирно так, аж лагiдно:
- Ти мiй номер бачив?
- Нi, дядьку, не бачив, - сказав я, не розумiючи, чого вiн про це
пита║. Номера я справдi не бачив, бо вся машина в снiгу та й поночi.
- Тобi до емтеесу? - знову спитав шофер.
- До емтеесу. У нас сьогоднi практика, - крикнув я.
- Угу. То я там напроти базару пригальмую, зiскочиш. Менi стояти
нiколи...
Хай, думаю, од базару до училища я й пiшака дiйду. Машина проскочила
центр на повнiй швидкостi, порiвнялася з базарною площею. Уже видно було
крайнi хатки за нею, а далi дорога падала в яр.
- Давай! - крикнув шофер.
Машина з ходу загальмувала i пiшла боком. Я, заточуючись, побiг до
заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак... I в цей час
пiвторатонка так рвонула з мiсця, що борт вирвався з мо┐х одубiлих
пальцiв, i я перекида полетiв на брукiвку. Вже лежачи i силкуючись
проштовхнути в грудях хоч ковток повiтря - так забило дух - бачив, як
червоний вогник стоп-сигнала хова║ться в яр. Разом з ним сховалося менi й
небо, низьке, у пасмах летючого снiгу, i вогники в МТС, i прилавки на
базарi, приметенi снiгом.