"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiтьму з-пiд iнею на бровах. Що во но?! Вогник! Наш вогник! Наш вогник...
Але звiдки вiн тут узявся? До нього ж iще йти та йти. А вiн - осьо. I не
гра║, не мiниться, не кида║ iскор, як завжди. Що за мана? Зупинився,
пригледiвся пильнiше - два вогники, близько один бiля одного. Чи то менi у
вiччю подво┐ лося? Вийняв закоцюблi долонi з рукавiв, потер пальцями
обмерзлi вi┐, повиднiшало трохи. Таки ж два вогники! I сто┐ть хтось крокiв
за п'ять попереду. Чи дво║?
- То ви, хлопцi? - спитав, холонучи вiд передчуття, що то не хлопцi.
Вогники свiтили нерухомо; вони були зеленi, i я, ще не сказавши собi,
хто то сто┐ть, позадкував.
"Вовк... Це ж вовк!" Я вiдчув, як волосся на головi почало нiби
тужавiти, нiби йому тiсно зробилося пiд шап кою й пiлоткою.
Не знаю, чи то менi здалося, чи я й справдi сказав:
"Пiшов геть!", бо вовк не пiшов геть, а так само сидiв i свiтив очима.
- Цюцю, нах! - сказав я нiжно, пiдлабузницьки i, терпнучи зi страху,
простягнув до вовка долоню, наче на нiй лежало бабине Остапишине козеня, -
Цюцю, нах, нах!..
Так ми, малими, завжди пiдкликали до себе собак i показували ┐м щось на
долонi, а тодi гралися з ними.
Вовк не вiдступався, але й не наступав, а стояв - наче тiшився. Менi
навiть уздрiлося, що вiн сидить на заднiх лапах i посмiха║ться у пiтьмi,
як дiдусь. Тодi я осмiлiв, розсердився i закричав:
- Ану пiшов геть, собака! Пiшов, кажу! Менi ж на лiнiйку треба! Чув? Чи
тобi позакладало?! Ах ти ж, вовку... - Я хотiв вилаяти його "вовкулакою",
але затнувся i знову сказав нiжнесенько, тремтячи й цокочучи зубами: - Ах
ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний! Розсiвся, як пан... Пусти, сказано
тобi!
По вовчих очах ковзнув презлющий вiдблиск, i менi добре стало видно
всього його, високого, худого - двi тiнi: вовчу i свою. Я озирнувся: вiд
гори, то кидаючи променi вгору, то впираючись ними в замети i телеграф нi
стовпи обiч шляху, свiтило двi фари. Машина!! Глянув туди, де тiльки що
сидiв вовк - нiкого, лише снiг побiля межового стовпчика в'юниться,
обминаючи його з обох бокiв.
Фари наближалися, рiзали менi в очi, але я все одно дивився прямо в них
i махав обома руками, шепочучи:
"Вiзьмiть, дядьку... Вiзьмiть, дядьку... - А серце як не вискочить,
штовха║ться об комбiнезон на грудях. - Вiзьмiть, дядьку..."
Вже стало чути мотор. Вiн гув на всю потужнiсть, i фари не пригасали,
як те бува║, коли шофер збира║ться зупинитися i "скида║ газ".
"А може, вiн не бачить, може, ┐де i дрiма║ потроху? Невже не стане? Та
не ста║ ж!"
Коли машина порiвнялася зi мною, я закричав що сили до ледь освiтлено┐
приладами кабiни:
- Заберiть мене, дя'! Тут вовк!!!
Але машина проревла мимо, ударила в мене снiговим пилом та бензиновим
духом. У заметi вона трохи забуксувала, заднi колеса занесло вбiк, мотор
заревiв ще дужче. Я рвонувся вперед i, захлинаючись димом з вихлопно┐
труби, вчепився пальцями за обмерзлий бук сирний гак. Це була
пiвторатонка... Я ще нi разу без Василевих рук не дiставав до борта, i
якби не вовк, якби не його очi, якi тiльки-но зеленим холодом зорили менi