"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

як пучка. Нi тата, нi тебе... Кому я здалася?
- Чого - самi? Одроблю три роки, при┐ду. Та й довго ще вчитися.
Тiтка Ялосовета зiтхнула в пiтьмi.
Треба менi йти. Краще ранiше, анiж хлопцi через мене зостануться без
снiданку. Спробуй тодi до обiду викрiпити не ┐вши. Сьогоднi практика,
можна поверх форми надiти комбiнезон, але в таку холоднечу, та ще як проти
вiтру, краще згорнути його втро║ та покласти на груди пiд шинелю: тодi
вiтер не так прошиватиме.
Швидко взувся, вiдкотив пiлотку, щоб зробилася, як торбинка, натяг на,
лоб, на вуха, як нiмцi пiд вiйну, а поверх не┐ - шапку,
- Глядися, щоб лице не приморозив, - каже тiтка Ялосовета. Вона
застiба║ менi шинель, а я притримую на грудях згорнутий комбiнезон. -
Господи, краще б оце менi йти... Одвертайся ж хоч, як дуже проти вiтру.
- Я, тiтко Ялосовето, поки закiнчу училище, то й лекцi┐ зумiю читати,
як проти вiтру ходить, - шуткую. Менi жалко дивитися на ┐┐ пальцi худi, що
стягають шинелю, аби якось застiбнути гаплички. Всю жалко. Але й пожалiти
нiколи. Та ще словами... Краще мовчать.
Виходжу на шлях, пригнувши голову до грудей; вiтер i снiг сiчуть по
шинелi, як батогами. Глянув уздовж по селу з-пiд шапки з пiлоткою i
зупинився; свiтиться майже у всiх уже хатах.
Це ж годин шiсть!
Кинувся бiгти - не пiдбiжу. Пха║ мене назад. Знаю ж: коли сильний вiтер
у груди - бiгти не треба, бо тодi йому легше звалити, в землю треба дужче
впиратися.
Скiльки ж воно годин?
У Манi теж свiтиться... Постукати у вiкно? Спитати? У них теж ║
годинник. Нi. Запiзнився, у пiлотцi пiд шапкою... Краще не треба.
Звернув ближче до хат, щоб затишнiше було, i знову побiг, шурхаючи
глибоко в сухi сипучi замети.
До Силки вскочив не стукаючи, бо в них уже теж свiтилося.
- Пiшов Василь, Павлику, недавно побiг, - сказала Силчиха. Вона
розпалювала сирi дрова в печi. - А ти заспав? Ой горе, горе. - I пожалiла:
- Мо┐ дiтки!.. Та хiба в таку лиху годину не заспиш?
До Обори я не заходив; Силка, звичайно, його збудив.
Що ж, треба доганяти.
У Кiбкалiв поночi, видно, сплять собi. Кiбкала у такий холод i вiтер
батьки до училища не пускають, ┐м можна. Вони обiйдуться без ремiсницько┐
пайки та сяко┐-тако┐ побовтюшки.
Добився до пiвгори. Тут, понад голою кам'янкою, ще гострiший вiтер
бри║, то йшов, зiгнувшись у три погибелi. Дроти на стовпах не гудуть -
завивають на рiзнi голоси. I як не перервуться - так понамерзали.
- ...ав-ле-е-е!.. ога-аня-а-ай!.. - долинуло так здалеку, що ледве
чути.
Зрадiв: хлопцi. "Iду, йду, хло..." - бурмочу собi в застебнуту на
гацлики шинельну пазуху. Крикнути б, що тут я, що доганятиму - куди ж
проти вiтру кричати? Подих заб'║, тiльки-но рота розтулиш. Та й не почують
однак. Iтиму вже сам, буде як буде. Мо' вони бiля вогника пiдождуть мене,
якщо його не розвiяло. У такий вiтрюган i пеньки покотить, не те що жар
рознесе.
Поминув станцiю Ли. Ледве впiзнав ┐┐ крiзь куру: Ли чи А? Вдивляюся у