"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вперше поснули спокiйно за цi чотири мiсяцi, вiдколи ходимо в училище.
Уранцi йшли бадьоро, швидко, легко: вiтер дув збоку, а не супроти,
морозець видався м'який, пiдоспали в теплi... Та головне - Кiбкалова мати
напо┐ла нас молоком зi справжнiм чистим житнiм хлiбом. А коли виходили з
хати, провела до ворiт i попросила Обору:
- Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищi, щоб нiхто не зобижав
мого синочка, - i гладила Кiбкала по вузькiй довгiй спинi.
Обора пообiцяв, що приглядатиме. На горi вiн мiцнющо обняв мене за
плечi i тихо сказав:
- Ти ще р'азок устань ч'асiв у два!
Ми й тепер, як випали снiги, берегли свiй вогонь бiля станцi┐ Осика.
Вже не задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осiнню темряву, а щоб
було де перегрiтися посеред дороги. Та й звикли до нього. Пеньки осиковi,
трухлi, жеврiють по два, а то й по три днi. Ми беремо ┐х у Писаревому
лiсi. Удариш ногою - вiн i вивернувся. На плече - i до шляху. Цiлу купу
наносили про запас.
- Це нам сьогоднi таке добриння випало, що й на снiданок можна не
спiшити! - знiчев'я вигуку║ Чи це-я-чи-не-я. Вiн завжди так, зненацька
щось вигуку║. - Хай би дитбудинкiвцi поласували нашими пайками, так
лiнiйка ж...
Сидимо навпочiпки довкола вогню, дмуха║мо в жар, наставля║мо до нього
долонi так близько, що аж кiсточки в пальцях просвiчуються. Обора притяг з
лiсу оберемок сухого гiлля, кинув на жар. Полум'я. - стовпом, iскри
сiються на снiг i сичать. Оберта║мося на мiсцi помалу, як пожежники на
каланчi, грi║мо шинелi з усiх бокiв. А коли полум'я пада║ i тiльки
вилюжиться по пеньках, руша║мо далi.
Кiбкало як iменинник: усмiха║ться раз по раз до всiх, забалаку║,
упевнений, що сьогоднi, за хлiб i молоко, йому нiхто не вiдповiсть
мовчанкою. Та i в польову сумку не треба крастися рукою - воно ж, мабуть,
нелегко ┐сти при голодних. Коли ми пили молоко, вiн спiднишку поглядав на
мене так, нiби прицiнювався, скiльки я коштую. Я ловив той погляд i, не
клiпаючи, дивився йому просто в зiницi. Вiн прикривав ┐х повiками.
- Ну хай ми. А чого ти, Васи', ходиш оце в училище? - спитав Силка. Вiн
iшов попереду, вбравши велику голову в плечi i засунувши руки - одну в
кишеню, другу за борт шинелi. - Я з таким достатком, як у вас, зроду школу
не покинув би, а вчився i вчився.
- Тато заставили, - мляво одказав Кiбкало. - Кажуть; вивчишся на
механiка, заберу тебе до машини, пiдучу - коло не┐ не пропадеш...
- Т'очно! - сказав Обора. - Од машини i в п'аровику можна цей... зерна
додому привезти.
Погана випала нiч: кура, вiтер на мосту мiж палями стогне, пiдвива║
по-вовчи, у димарi плаче, а в хатi стужа, вивiяло тепло. А що робиться
зараз, як на гору вийти?.. Не пiдiйдеш, валить з нiг. .Була вже така нiч у
груднi, насилу добилися до училища.
Разiв чотири прокидався, уставав до вiкна. Нiчого не розбереш. Тiльки
снiг об скло, намерзло пальцiв на два, шкребеться.
Тiтка Ялосовета озвалася з печi:
- Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора i очей не стуляла.
- Ну менi йти, а ви чого не спите?
- Думаю... Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, i зостануся я сама,