"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

медовi┐ та молочнi┐ рiки... Укра┐на - це марнi, обшарпанi, голоднi люди...
Iдуть на панщину чорнi i нiмi. Iдуть, дiтей ведуть... Укра┐на - це царське
та панське безмежне свавiлля... Праця до сьомого поту...
Свiтяться злиднi.
Укра┐на - розкiшний вiнок iз рути i барвiнку, що над ним свiтять
заплаканi золотi зорi...
Поема жалю i смутку... краси i недолi...
Отже, одна з найсмутнiших сторiнок у цiй поемi належить невиданому у
всi часи по всьому свiтi ┐┐ огненному поетовi.
Легендарному поетовi казкового краю...
Великому борцевi за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку
волю на всьому свiтi поневолених народiв.
За всiх поневолених, близьких i далеких...


* * *


Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темно┐ ночi, перед свiтом в
селi Моринцях на Звенигородщинi, в хатi Григорiя Шевченка, крiпака пана
Енгельгардта, блиснув у вiкнi ║диний на все село огник: народилась нова
пановi крiпацька душа, а Укра┐нi - ┐┐ великий спiвець Тарас Шевченко.
Про цi родини сестра поетова Катерина, що була тодi маленькою
дiвчинкою, виросши, розповiдала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночi
на полу i побачила в хатi та║мничу картину. Над пiччю, на коминi горiв
каганець. На печi стогнала мати. Щось квилило сердито i нетерпляче. Якась
стара жiнка стояла на припiчку i полоскалась з чимось у ночовках, що
стояли на печi. Батько сидiв на прилавку i гомонiв з бабою. I було чудно
те, що, незважаючи на стогiн матерi i на той невiдомий пронизливий деручий
крик, розмова у батька з бабою була спокiйна, навiть радiсна.
Катерина схопилась i сiла.
- Що воно таке?
- Прокинулась? - одказала баба. - Буде тобi забавка - будеш мати кого
глядiти... - Поясню║: - Знайшли тобi в коноплях братика.
Обiзвався батько:
- Вже кому-кому, а Катрi буде з ним роботи. Хоче не хоче - буде за
няньку.
"Еге! - догадалась Катря, - це ж у нас дитина знайшлася".
Батько був веселий, подавав бабi то те, то друге, жартував,
допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього - з
охотою. Тепер чогось одмовчу║ться... Яка вже буде-така й буде, ми не
обмiня║мо. Аж ось заляскало щось палицею у дверi, аж мати кинулась i
застогнала: "Кождий день стука║, а нiяк не звикну". Калата║, аж в ушах
лящить, кричить: - Григор - на тiк молотить, Катря - до панi прясти (мати
- теж Катря). Зараз, бо свiта║!
Панський десятник.
- Сьогоднi у мене свято - сина бог послав, не можу кинути породiллю з
малими дiтьми в хатi, - одгуку║ться з хати Григор.
- Не мо║ дiло, пановi будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.
Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом: