"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Iди, Григоре, а то все одно не подару║; та ще й знову припише. Iди -
я вже сама якось до вечора перебуду.
- Хоч би ж було поснiдати чим. - Знову залящало в дверi. - Зараз! -
Кусок хлiба з столу - в кишеню, шапку на голову, з хати.
А той стука║, а той стука║...
Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болiсно стогнати.
Крiзь стогiн, помовчавши, проказала гiрко:
- Бодай уже тi дiти не плодились, що мають рости у неволi. Баба
розважала:
- Не можна так казати, дочко, - грiх! Може, доля якраз талан тво┐й
дитинi готу║... - додала та║мниче.
- Нам усiм - один талан - i дiдовi, i батьковi, i дитинi - довiчне
панське ярмо. - Закашляла.
- А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобi буду казати,
- промовила баба та║мниче. - Далi почала розказувати:
- У нас, у бабiв, ║ така примiта, що коли перше нiж зайти до
породильницi в хату та заглянеш знадвору у вiкно, то в хатi побачиш долю
народженого. Коли я заглянула у ваше вiкно, то аж обiмлiла. Скiльки я
бабую - не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.
Баба позирнула на дiвчинку i замовкла.
Мати до мало┐:
- А ти не дослухайся, Катре, спи! - Далi мати й стогнать перестала: - I
що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.
- А побачила я - сидить за столом повно всякого панства, а помiж
панством - мужик, сто┐ть, вичиту║ щось iз паперiв. А вони на нього
кулаками махають, а пiдiйти бояться. Коли це, де не вiзьмись, щось таке,
як цар у коронi, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди,
а той за шию... Я, кажу, так i обiмлiла i дивитись далi побоялась... Так
бач, що виходить, виросте твiй син неабияка людина - буде змагатись з
панами та з царями... А за що - сама догадайся. Кажуть же, що народиться
такий, що волю в панiв однiме... Хто зна║ - може, це й вiн.
- Волю? Мiй синочку! Рости ж та набирайся сили.
- Оце я тобi кажу, Катре, а ти щоб про це нiкому нi слова, бо
довiдаються, борони боже, пани - i вирости не дадуть - iз свiта зживуть.
Далi до дiвчинки:
- Чи ти чула, Катре, що я казала?
Мала Катря прикинулась, що спить.


II


Мина║ рiк. Батько й мати на панщинi, Катерина, сама ще недоросла,
зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пiсень
спiвала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як iз
цяцькою. Проте сама нянька ще дитина - хочеться з подругами в баштана на
шляху погуляти, побiгати у ворона, в квача. Посадить малого на вигонi, в
ромашках, у ту ямку, що вирили хлопцi, граючи в дуки, накаже, посварившись
пучкою: "Сиди ж менi i не вилазь, поки не прийду". Вiтром майнула до
гурту, де аж курiла гульня, - про хлопця забула зразу. I сидить воно