"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

саме-самiсiньке, як одiрваний од гiлля листочок, спозира║ сине небо, згра┐
на ньому галок... Сонце грi║, ромашки пахнуть, аж чха║ться, - хороше, як у
купелi. I маленьке замаха║ до сонця ручками, засмi║ться, загуца║, мов до
сонця летiти хоче на руцi або само сонце його витяга║ з пахучих бур'янiв.
А тим часом тута ж поблизу блука║ в бур'янi i дитяче лихо, хрюка║, хрума║
спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближа║ться до хлопця. Дивиться
хижими, червоними брудними очима. Хто змiря║ горе маленького серця: у
плач, у крик! - нiхто не бачить i не чу║, мов опинився у лiсових нетрях iз
брудним, диким звiром один на один. Не чекай допомоги. I малий одразу
замовка║, брiвки нахмурились, в очицях мов сонячнi iскри заграли,
засвiтився гордий бляск людини, ромашкою б'║ тварину по писковi: "Чу-чу,
свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить,
почина║ щипати морiжок, мов i не вона. Мина║ час, знову запада║ зневiр'я в
дитяче серце - почина║ плакати, знову набира║ться смiливостi свиня, чапа║
до хлопця. Знову змовка║ плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча
мука, i нiхто того не бачить i не чу║. Катря, щира його нянька, теж за
щирою гульнею на шляху згадала про малого тiльки тодi, як з поля
показалась череда. Одкрила широко очi, ляснула в долонi: "А де ж моя
дитина?" Насилу пригадала. Вiтром полетiла в ромашки до дуки: сидить. Уже
й слiз йому нема║ - мовчить. Тiльки очицi набрякли вiд слiз i все личко
вивожене в сльози. Тiльки побачило над бур'янами голову Катрi - де тi й
сльози взялись, - як руча┐. Зрадiло! 3 плачем, з докором, iз жалем викида║
рученята до не┐. Мов крилами перелетiло з осоружного дуки Катрi на руцi.
- Мо║ маленьке! Скучив? - Катря жагуче, з пристрастю тулить його до
себе, картаючи себе докорами i зарiкаючись, що вона бiльш нiколи-нiколи не
буде кидати саму дитину на улицi. Не в перший раз.
- пстоньки хочеш? - Знаходить житнього хлiба жовану куклу, нашвидку
пiджову║ ┐┐, пха║ дитинi в рот. Дитина iз звiрячою жадобою почина║ ту
осоружну куклу жувати, ссати, тiпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи
комусь головою.
Катря пильно, допитливо дивиться дитинi в вiчi - вона одна розумi║ ┐┐
мову.
- Що? Що, мiй, цвiточок? Паця лякала? Ось ми ┐й покажемо. Ну-ну-ну,
погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Iди собi геть, погана паця. А
ми з Тарасиком пiдемо виглядати маму з поля. - Пiшла з дитиною за село,
сiла коло гамазе┐ на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна
прослатий. Над ставком - верби аж до води попускали вiти, а за вербами
хова║ться сонце, велике, червоне, смi║ться iз-за гiлля. Катря гомонить до
малого безперестанку:
- Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика
годувати. Ну, спiвай за мною, Тарасику, - почина║ сама наспiвувати:


А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч iз ребрами.


А сонечко теж каже йому про маму, жарту║ з малим, захиляючись за верби.
Гра║ться з ним чисто так, як, бува║, мама - одкри║ очi: ку-ку! Знову
закрив - нема...